Характерниками за старих часів іменували козаків, які володіли військовою магією і жили в диких незвіданих краях, так званому “Дикому Полі”. З ними пов’язано безліч таємничих і чудесних історій. Козаків-характерників (згадували про козаків, які пішли з Кубані, після її завоювання військами Суворова) куля не брала; на річці, бувало, простелять повсть і йдуть. Катерина хотіла підвести їх під свою владу, а вони не захотіли. Щоб показати силу, кинули повсть на море, взяли землю в чоботи, горілки в баклаги – і вирушили до Туреччини. Пливуть собі й співають”.
Походження характерників
Саме слово “характерник” позначає людину, наділену незвичайними, надприродними здібностями, і, через це, вже різко виділяється в козачому середовищі. Хоча, часто бувало і навпаки – народний поголос вважав характерником особистість сильну, неординарну, і тому приписував їй чудові якості. Так сталося з полковником Семеном Палієм, сотником, а пізніше наказним отаманом чорноморців Захарієм Чепігою. Водночас перекази донесли до нас імена характерників, які зовсім не згадувалися в історичних документах, але мали, мабуть, цілком реальних живих прототипів. Таких козаків-чарівників нерідко іменували також “галдовниками” і “заморочниками”, бо вміли вони напускати “морок” (туман, сон), а іноді їх просто називали знахарями і чаклунами.
Завдяки своїм секретам козаки змогли вистояти у війнах із Польщею, Туреччиною. Наприклад: 1637 року козаки захопили турецьке місто Азов і перенесли до нього свою столицю. Ображені турки 1641 року обложили Азов (в історію цей випадок увійшов під назвою “Азовське облогове сидіння”). У турецькій армії було 240 тисяч під командуванням паші Гусейн-Делі. У місті Азові було близько 5 тисяч осіб, разом із цивільним населенням і 296 гармат на весь гарнізон. За всі 4 місяці облоги козаки не отримали ні підкріплення, ні провіанту, ні зброї. Турецький флот регулярно постачав провіант, боєприпаси і людей своїм військам, що стояли під стінами Азова. За два місяці облоги турки зазнали величезних втрат. Їм довелося перенести свій базовий табір подалі від фортеці через нескінченні нічні вилазки козаків. Козаки поповнювали свої запаси за рахунок турків – під час нічних вилазок. Після двох місяців облоги паша Гусейн-Делі писав до Константинополя: “Воювати Азов нічим, а геть іти безчесно. Ми воювали цілі царства і тріумфували перемоги, а тепер несемо сором від жмені незначущих воїнів…”. Поки турки руйнували кріпосні стіни Азова, всередині міста козаки спорудили вал. Турки розбили і його, але виріс інший вал, і так чотири рази. Усі будинки в Азові були зруйновані, але козаки врилися в землю і ще запекліше стали чинити опір. Турецькі воїни дуже боялися козаків і називали їх “шайтанами”, які прийняли людську подобу.
Уміння характерників
Багато чого вміли козаки характерники: за переказами, могли тижнями обходиться без їжі і води; бачити неозброєним оком за багато сотень кілометрів; перетворюватися на кішок і на хортів; цілодобово перебувати під водою і сухими з води виходити, а з вогню – мокрими; і “напускати туман” на ворогів, і сон навіювати; скарби знаходити, і рани заговорювати, і мертвих на ноги ставити, і ядра полами каптанів ловити на льоту, і за одну мить переноситися з одного краю степу до іншого; за допомогою особливих “верцадел” (дзеркал) бачити за кілька верст довкола себе і знати ворожі задуми. Казали старі діди, ніби ці безсмертники можуть і в річки переливатися, і дванадцятьма мовами сердито розмовляти. Серед інших якостей, приписуваних характерникам, були: можливість перетворюватися на диких звірів, неймовірна живучість і несприйнятливість до болю, уміння лікувати, зокрема знання різних трав-корінців тощо.
Козаки характерники, які володіли такими таємними знаннями, також могли: відмикати без ключів замки; плавати на човнах землею, як морськими хвилями; перебиратися через річки на суконних повстяних або рогожевих рогожах; брати в голі руки розжарені ядра; жити на дні річок; влазити й вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків; перетворювати людей на кущі, а вершників – на птахів; влазити у звичайне відро й плисти в ньому під водою сотні, тисячі верст. Багато збереглося розповідей і про силу козацьких богатирів. Богатирі у них були такі, яким рівних ніде не було. Вони найтовстіші залізні смуги, що снопи в полі, навколо шиї ляхів і турків скручували; вони страшенно тугі луки, над якими в Польщі кілька людей марно силкувалися, граючись натягували. Одним зі знаменитих богатирів вважався козак Васюринський, то був такий силач, що коли він тільки дохне, то від того подиху людина з ніг упаде. А коли розоряли Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг би вбити людину. Як підійшов він до причастя, не затамувавши подиху, то священик ледь із причастям не впав горілиць. “Хто ти такий, козаче?”-“Що ж, я такий-то”. “Вийди ж із цього граду, а то якщо дізнаються про тебе, то загинеш” (це відбувалося через те, що ремесло характерників було заборонене іудо-християнською церквою).
Навчання характерників
Козака з дитинства готували до військового життя. Буквально з пелюшок проводилися ритуали на посвяту воїна-козака. Після народження до виповнення дитині року життя мати купала її щодня з наговорами: на міцність, на здоров’я, на удачу. Ставили родові обереги: від ворогів видимих і невидимих, від куль, стріл, меча тощо. Коли в немовляти прорізався перший зуб, батько садив сина на коня і спостерігав: якщо дитина хапалася за гриву, значить, можна проводити вчення далі, і з неї може вийти ХАРАКТЕРНИК, якщо заплаче, впаде з коня – бути вбитому. На перший погляд, дуже жорстоко, але насправді, це була сувора реальність. Батько синові наказував: “Не бійся смерті, бійся кінця безславного!”. Далі юнакові, який хотів стати характерником, доводилося пройти багато випробувань, багато чому навчитися і пізнати секрет сили, який полягав у самому способі життя. Характерники знали мову каменів і рослин. Щоб зірвати, приміром, лопух, характерник розмовляв із ним із чверть години, просив дозволу його зірвати: “Лопух-лопушок, відкрий свій душок, відкрий своє серце, дай мені здоров’я”. Лопуху пояснювали, що від нього хочуть (київський учений Віктор Жуков довів у своїх дослідах, що рослини чують мову, відчувають наш настрій). Козаки розмовляли із землею перед тим, як лягти на неї, зверталися до вітру, морозу, води, вогню, щоб стихія допомагала їм.
У козачій громаді був сухий закон, і тільки у свята дозволялося пити медовуху, і ця культура поведінки прищеплювалася з дитячих років. Коли козаченя підростало, його віддавали на навчання до досвідчених козаків і старшин. Таких хлопців називали молодиками або джурами. Термін підготовки молодика не регламентувався, але був не менше 10 років. Кінець підготовки визначали наставники. Групові військові навчання молодикам проводилися в козацьких школах, але загалом знання тактики передавалися їм під час несення служби разом із дорослими козаками. Молодь постійно розвивала свої природні задатки, удосконалювала тіло та звички в різних видах змагань: боротьбі, танцях та різноманітних вправах, що включали в себе й уміння досконало володіти верховою їздою, всіма видами зброї та ведення бойових дій. Досить звичними були такі елементи верхової їзди, які зараз можна спостерігати лише в цирку. Козаки могли перестрибувати через коня на повному скаку, скакати на коні, стоячи в сідлі на голові, переповзати під черевом коня тощо. Були й такі вправи, наприклад, хлопця зв’язували мотузкою, кидали з крутого схилу, і доки він летів донизу, мусив розв’язатися. Проводилися також змагання: з веслування, плавання, пірнання, бігу, стрибків, кінних перегонів, стрільби, фехтування, тощо…, а також змагання з різних видів боротьби: “Спасу”, “Гойдалки”, “Навхрест”, “На пасках”, “На пасках”, і “На палицях”. А вид боротьби характерників із ворогами відомий під назвою “господар ночі” вважався вершиною бойового мистецтва. Певна частина учнів досягала ефекту, коли “тіло починало грати” і під час ударів суперника та поранень біль не відчувається. У танцях “Гопак” і “Хурделиця” також були елементи бойової підготовки. У святкові дні козаки розважалися кулачними боями. З цією метою на майдані вони розділялися на дві лави або партії, і вступали в бій. І ось такими заняттями козаки настільки розвивали свої внутрішні можливості, що сучасники були переконані в тому, що в них вселялися надприродні сили і що вони володіли чарами, тобто ставали характерниками. Але крім бойових мистецтв, щоб стати справжнім характерником, козаки вчилися вміло впливати на психіку ворога: викликати в нього переляк, демонструвати свою перевагу, навіювати “ману”, “полонити свідомість” тощо. І тільки навчившись усього цього, вони переходили в розряд характерників. А тепер розглянемо чародійні мистецтва козаків окремо.
Скарби козаків
Багато відомо переказів про козаків-характерників, у яких ідеться про скарби. Козаки самі ховали їх (недарма одна з плавневих річок у них називалася Скарбною), самі й уміли знаходити скарби, заховані іншими. Знаходили за вогнями, що раптом спалахували на узбіччях доріг, за туманними клубами над курганами, за зірками, що падали в чорні яри-яри-яри, і ще за безліччю інших прикмет. Добре відомі перекази про скарби Степана Разіна і козаків Канциберів: “Жили ще запорожці Канцибери, їх було три брати. Силачі були великі! Одружений Канцибера був великим чаклуном, заворожував свої гроші, і їх ніхто не брав…
Сава той теж був характерником відомим. У землю дивився, як у воду. Ніякий скарб, ні на якій глибині від нього сховатися не міг – гроші так самі в руки й ішли. З тих скарбів підземних він і розбагатів…”
Лікарі-характерники
Козаки-характерники займалися не тільки військовою магією, але вони були й вправні лікарі. Про них чубаті діди розповідали жваво, з подробицями, наче йшлося про їхніх близьких родичів: “На Великому Лузі ще при запорожцях жив химородник Фесько. Його дуже боялися і слухалися козаки. Ось, бувало, лежить людина, а він ріже чорну редьку. Тільки-но пустить редька білий сік – людині стане погано, як сік почорніє – людина помирає. Він тоді наколдує, що редька вбере в себе сік чорний, а пустить білий – і людина оживає…”
І справді, в образі характерників ми знайдемо чимало рис, які споріднюють їх зі знахарями-шептунами, і, насамперед, це стосується різноманітних “заклинань” не тільки від кулі й шаблі, а й від опою коня, укусу змії, кровотечі з рани. І якщо військові замовляння досить широко побутували серед козацтва, особливо в колі пластунів, то лікувальні замовляння були долею небагатьох. Зі знахарями споріднює характерників і знання всілякого чарівного зілля – розрив-трави для зняття ланцюгів і відмикання замків, нечуй-трави для знаходження скарбів, чаклун-трави (тобто чаклунської трави) для невразливості в бою.
Ось що пише С. М. Сергєєв-Ценський: “Багаттю, втім, вони надавали і лікарського значення і незмінно запалювали його тоді, коли опинявся серед козаків поранений черкеською кулею або шашкою”. Розпалювання “ватри” (живого вогню) супроводжувалося замовляннями. Також побутувало лікування взятою з колодязя “непочатою” водою.
Історик Григорій Фудим стверджує, що самі характерники ніколи не хворіли на мирські недуги. Козацький целюрник (від слова зцілюю) був шанованою людиною, і його праця високо оплачувалася А за лікування рани, отриманої в бою, тогочасним військовим магам платили 10 золотих – стільки коштував добрий кінь.
Козацькі целюрники знали багато замовлянь, наговорів. Змова – це те, що стоїть за говіркою, а наговір – те, що лягає на говірку. Зараз відомо, що клітина чує і має власну свідомість. Таким чином, можна сказати, що козацькі медики лікували на клітинному рівні. У козацькій медицині широко використовувалося лікування землею. Землю загортали в павутину, і вона миттєво зупиняла кровотечу. Але в цьому лікуванні теж були свої секрети. Тому самолікування загрожує зараженням крові.
Козацькі медики застосовували фіто- та ароматерипію. Приміром, полин допомагав заспокоїти нерви, поліпшував гостроту зору. Коли випадала роса, козаки лежали на галявинах, де росли трави. Лікували водою-залізницею: брали іржаве залізо, розжарювали його на багатті й опускали у воду. Так виходила вода, яку пили від анемії. Застосовували лікування камінням, на ньому настоювали трави. Використовували й такий рецепт: змішували горілку з порохом і обробляли рани. Але, “щоб вилікувати пораненого, його спочатку звільняли від душ убитих”. Оскільки в бою козак убивав, то Козаки характерники знали багато обрядів для звільнення від мертвих. Вважалося, що душа вбитого переслідуватиме козака і забере його удачу. Щоб вилікувати пораненого, його обов’язково звільняли від душі вбитого. Інакше козак не міг одужати.
Військові Змови характерників
Польський історик Папроцький, описуючи невдалий похід гетьмана Самійла Зборовського до Молдавії 1583 року, наводить такі відомості. Біля турецької фортеці Аслам-міста в пониззі Дніпра під час переговорів із висланою делегацією один із козаків не втримався і вистрілив у татарина. Зборовський так обурився цим, що хотів було стратити винного, але цьому заперечило все військо, захищаючи свого товариша, котрий дорогий був тим, що вважався “характерником”, що вмів заговорювати ворожі кулі та робити їх нешкідливими як для себе особисто, так і для загону, в якому він перебував. Однак ще раніше Мартін Бєльський, описуючи у своїй “Хроніці” битву Івана Підкови з молдавським господарем Петром під Яссами 1577 року, згадує, що нібито серед запорожців був козак, який заговорював рушничні кулі.
Найяскравішою і найнезвичайнішою рисою характерників була їхня невразливість для куль і шабель – саме завдяки цій чарівній властивості запорізькі чаклуни і потрапили в поле зору згадуваних уже польських істориків. Вірування ці були настільки міцні, що навіть через три століття все ще ходили серед українських поселян і були записані багатьма дослідниками. Д.І. Яворницький у своєму збірнику “Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу” (1888 р.) пише з народних вуст про запорожців: “А як вийдуть на війну, то їх б’ють кулями, а вони собі й байдюже: пазухи по розставляють і збирають туди кулі. “А ну, бий!” – кричить кошовий хлопцям, а сам без пістоля і без рушниці стоїть. “Почекай, батьку, наберу куль та тоді й постріляю”. В іншій легенді про кошового Сірка йдеться: “Сірко – це кошовий такий. Він такий був, знав що й де відбувається… Оце бувало, вийде з куреня, та й гукає на свого хлопця: “А ну, хлопче, візьми пістоль, стань там, та стріляй мені в руку!” Той хлопець візьме пістоль та тільки – бух! – йому в руку. А він візьме в руку кулю, здавить та назад і кине”.
У народній уяві з давніх-давен побутувала віра в те, що змовним словом можна відвадити будь-яку біду, зокрема й ратну. На жаль, текстів споконвічно козацьких “характерств” , або “замовлянь”, до нас не дійшло, але уявлення про них можна отримати з книжки І.Сахарова “Сказания русского народа” (1849 р.). У багатьох вояцьких замовляннях звертаються до чоловіка кам’яного (кумира давніх богів) або дівиці червоної, що ратною справою красуються, і заповідатимуть, щоб кулі були не в кулі, стріли не в стріли, і йшли б вони в чисте поле, в матір-сиру землю, і щоб ножі булатні, шаблі гострі, пищали, сокири та бердиші були смирними та шкоди б не заподіювали. Виказувалися побажання, щоб тіло було міцніше за білий камінь, а сукня – міцніша за панцир і кольчугу, і щоб від кам’яного одягу того і куля, і шабля відскакували б, як молот від ковадла, щоб залізо й сталь кружляли б навкруги, як у млину жорна, але тіла не зачіпали. Ці та подібні тексти словесної магії були добре відомі саме в козачому середовищі з його військовим укладом життя і ще доволі часто траплялися у XX столітті в донських і кубанських козаків.
Напускання Мороку
Під “напусканням мани” або “туману” козаки характерники мали на увазі саме мороки. Вони, за великим рахунком, змушували ворогів бачити предмети не такими, як є, а такими, як було вигідно характернику. При цьому сильні характерники примудрялися наводити мороки навіть на багатотисячні військові з’єднання ворога. Ось найяскравіші приклади:
1) Гнат Галаган. Полковник Прилуцького козацького полку епохи правління Петра 1 і гетьманства Івана Мазепи. Коли гетьман Мазепа приєднався до шведської армії, Ґалаґан прибув зі своїм полком у складі гетьманського війська, але пізніше, вочевидь, передбачивши поразку, втік зі шведської ставки і прийшов з повинною до царя Петра. Аби довести лояльність цареві, погодився розгромити Запорізьку Січ, що колись була його домівкою, яка вже близько місяця успішно витримувала облогу петровських військ. Побачивши Галагана, який їхав на штурм із полком російських драгунів, усі запорожці (близько 2 тисяч), які оборонялися, прийняли драгунів за козаків (багато хто навіть стверджував, що бачив гетьманський прапор). Вирішивши, що прибула підмога, запорожці зважилися на вилазку, в якій частково загинули, частково потрапили в полон. До речі, зі штурмом Січі пов’язаний ще один цікавий факт. Коли з’ясувалося, що запорожців обдурили і прибула зовсім не підмога, останні захисники Січі зміцнилися на центральній площі та відбивши кілька наступів піхоти, раптом побачили ще один загін, що наступає, під командуванням самого Галагана, після чого один зі зброєносців запорізького кошового отамана, відомий як влучний стрілець, який підозрював у Ґалаґані характерника, запропонував застрелити його срібною кулею в праве око – вбити характерника в інший спосіб було неможливо, однак отаман відмовився, віддавши перевагу битві з ренеґатом на шаблях. Але коли Галаган наблизився, у нього раптом крім однієї голови з’явилося ще дві. Тоді всі зрозуміли – він таки маг. Але вбити вже не змогли – адже яка з голів справжня і яке праве око справжнє, розібрати вже не було можливості…
2) Самійло Кишка (Кисек). кошовий отаман запорізьких козаків початку 17 століття. В одному з походів потрапив у полон до турків і був засуджений до найтяжчого покарання – поставлений веслярем на галеру. Утім веслярем він пропрацював недовго – під час заходу галери в перший же порт, яким виявився кримський Гезльов (сучасна Євпаторія), коли більшість охорони зійшла на берег, Кішка зумів навіяти галерному приставові (наглядачу-кнунутоїцю, що зберігав кайданні ключі), що він не веслувальник, а корабельний пашай, який був безпосереднім начальником пристава. За якихось 5 хвилин усіх веслярів розкували, а охорону вирізали. Але цікавий навіть не цей факт. Цікаво те, що звільнення веслярів, бій із корабельною охороною і вихід галери з гавані, де стояло близько десяти турецьких військових суден, відбувалися …серед білого дня. І ніхто навіть не запідозрив недоброго. Лише надвечір хтось із яничар помітив, що розбиті бочки, які плавають біля молу, насправді є трупами турецьких офіцерів…
3) Іван Сірко. Багаторазовий кошовий отаман запорізьких козаків. Одним з останніх його походів був знаменитий похід запорожців на Крим, який був пройдений і розорений козацьким військом до самих околиць (втрималися лише укріплені міста). Коли ж козацьке військо почало відступати з Криму, більша його частина (піхота й артилерія), що охороняла звільнених невільників, висунулася вперед, а кіннота прикривала відступ. Біля Перекопа козаче військо наздогнав кримський хан, який встиг зібрати підмогу, і атакував козачу піхоту. Тоді кіннота на чолі з Сірком виїхала з довколишнього лісу і зайшла до татар у тил. Що цікаво, всі татари (навіть знатні мурзи з підзорними трубами), які бачили кінноту, що насувалася ззаду, були свято впевнені, що це свої, а багато хто навіть прийняв Сірка за Султана-Нуреддіна – брата хана. Чи варто говорити, що татарське військо було розгромлено, а сам хан ледве врятувався втечею.
4) Козак Шевчик, як оповідає літопис Самовидця, здійснив такий подвиг: у Різдвяну ніч 1668 року (утім інші історики наводять і інші дати) кримський хан, укріпивши своє військо турецькими загонами, спробував знищити Запорозьку Січ. Вміло “знявши” запорізьких вартових, на територію Січі проникли турецькі яничари загальною кількістю близько 14 тисяч. На їхнє нещастя запорізький характерник козак Шевчик виявив вторгнення. Як не дивно, професійні турецькі військові, які проникли на Січ, понад годину не вживали жодних дій. А рівно через годину всі запорожці разом прокинулися і відкрили стрілянину зі своїх вікон. З 14 тисяч яничар врятувалося менше сотні. З козаків же загинуло чи то сорок, чи то п’ятдесят осіб. А один із небагатьох врятованих яничар нібито заявив султанському суду, що весь той час, що він простояв нерухомо, йому здавалося, що він стоїть на центральній площі Стамбула на черговому військовому огляді…
5) Найпоширеніший прийом, описаний у літописах, – укриття від ворожих очей військового загону. Якщо розвідники помічали загін турків або татар, що переважає за силою, і козаки вирішували не вступати в бій, характерники “ховали” загін від ворогів. Причому, як ви розумієте, у степу під землю не зароїшся і за віковими дубами не сховаєшся. Тому й “відводили очі” – спішившись і ставши в коло, козаки обв’язували морди коням (щоб випадково не заіржали, почувши поблизу татарських коней), а характерник тим часом встромляв навколо козаків списи. Виходила така собі імпровізована огорожа – і ось якимось незрозумілим чином характерники навіювали ворогам думку, що вони бачать перед собою лише гайок або зарості очерету, на які й уваги звертати не варто, а слід проїхати повз якомога швидше. Що й відбувалося.
6) У своїй книзі “Народна пам’ять про Запоріжжя. Перекази й оповідання, зібрані в Катеринославщині в 1875-1905 рр.” Я.П.Новицький наводить легенду про битву турків із російським військом, на допомогу якому приходить запорізький характерник: “Запорожець підняв руки і зловив ядро. “Ось бачте, який гостинець! Ну тепер, глянь на острів: шо там?” Глянув цар, а турок сам себе рубає, сам на себе підняв руку. Піднялася велика курява, а потім стихло. “Дивись тепер” – каже запорожець. Глянув цар, а нема жодного живого турка, порубали самі себе…”
7) Згідно з численними переказами характерники могли навіювати різноманітні видіння: “Там запорожці билися з татарами… Як их сила, то вони покладуть усих до одного, не одного не випустять. А як не сила, то вони зроблять або річку, або ліс, такий ліс, що його не пройти, не проїхати. І тоді – татарва, те що натраплять, подивляться, на ту річку або ліс, та й назад. А після як роздивляться, а воно того нема нічого”.
Особливо часто вони відводили ворогам очі, щоб вони не могли їх ні зв’язати, ні закувати в ланцюги. Подібний сюжет описаний у “Чорній раді” Пантелеймона Куліша, відомого письменника й етнографа: “Як у старого Хмельницького сидів такий козак, що ману напускав. “Що ви, – каже, – мене стережете? Я як з хочу, то не встережете меня! Ось зав’яжіть мене в мішок.” Зав’язали його та й притягли за трямки, а він уже йде з-за дверей: “Ну що, ворожі діти! Встерегли?” У цій же “Чорній раді” описується і як запорізькі козаки викрали наречену Петра Дорошенка і вивели її з хати через стіну.
9) Відомо, як козак-маг Іван Богун провів уночі військо через польський табір, і жоден собака не загавкав.
10) Козаки-характерники виготовляли “крики”: брали очерети, занурювали їх у воду і віск, потім кричали на них. Віск закарбовував крик. Такі очерети розкидали по степу. Наступаючи на них, ворожий кінь кричав, і козак на вахті чув його.
11) Вважалося, що Козаки характерники можуть таке, що ми б зараз назвали модним словом “гіпноз”. (раніше ж про це говорили “відвести очі”). Приходив, наприклад, характерник у шинок, випивав пива або чогось міцнішого, а платити не платив, навпаки, робив так, щоб іще хазяїн закладу йому здачу з начебто даних грошей повернув. Але таке не надто-то гідне використання своєї майстерності, звісно, практикували рідко, більше для потіхи, ніж із бажання вигадати монетку-другу.
Історики кажуть, що здійснювати такі трюки характерникам і справді було під силу, адже вони володіли стародавньою слов’янською магією, яку суворо забороняла іудо-християнська церква і її носіїв жорстоко переслідували. Нещодавно в Кам’янці-Дніпровській запорізькі археологи знайшли вісім поховань козаків. У їхні тіла були забиті осикові кілки.
Перевертні
Наступною дивовижною особливістю характерників була їхня здатність до перевертництва. Взагалі ж “лікантропія” (перетворення людей на вовків) у слов’янських землях має коріння глибоке. Найбільш ранні відомості про неї збереглися в Геродота (V ст. до н.е.) у його знаменитій “Історії”, де в книзі четвертій “Мельпомена” описуються звичаї скіфського народу НЕВРІВ, які можуть обертатися на вовків. Розповідь Геродота більш ніж через два тисячоліття змикається з численними етнографічними даними про вовколаків, вірування в яких існували до самого недавнього часу. Взагалі ж культ вовка в індоєвропейських народів дуже давній і складний, і безпосередньо пов’язаний з військовими функціями. Покровителем вовків у слов’ян вважався Бог Хорс. У стародавні часи образ цього Бога представляли в супроводі двох вовків, яких вважали його хортами (псами). Але ж саме про перетворення на хорта свідчать легенди про кошового Сірка: “Тоді зіскочивши з коня, і віддавши його іншому козакові, а сам перекинься – та й зробився хортом і втекти до татар… Як стали ті татари їсти, то той хорт поробив їм так, що вони все поснули. Тоді він назад до козаків повернувся та знову перекид – і зробився людиною!”.
Цікаво, що від слова “хорт” походить і назва запорізької колиски – острова Хортиці, що ще за давніших часів називався островом Хорса. Саме до цього острова, за повідомленням “Повісті минулих літ”, прибило ідол Перуна після його повалення в Києві, а візантійський імператор Костянтин Багрянородний зазначав, що в цьому місці руси, вирушаючи в похід, здійснюють жертвопринесення величезному дубу. Крім цього, українські слова “серко” і “сирома” (так називалося рядове козацтво) є одними з епітетів вовка, одвічного супутника Хорса. У вовка ж уміли перетворюватися, як каже “Слово о полку Ігоревім”, і деякі давньоруські князі – і не тільки Всеслав Полоцький, що “…у ніч вовком рискаше…”, а й сам князь Ігор під час втечі з половецького полону: “Въвръжеся на борзе комоне и соскочи с него бусым волком”. Тож зовсім не випадково запорізьке козацтво з’явилося саме на Хортиці, цій стародавній святині, що дає нам ключ до розгадки багатьох таємниць характерників.
Характерники-довгожителі
Багато козаків були довгожителями і зберігали свої сили й уміння до похилого віку, Наприклад “…Джерелівський сам кував рушниці та вмів заговорювати їх. Великий мисливець був, він і не боявся ні хмари, ні грози; йому дикий жеребець вухо відкусив, і, якби не вліз на дерево, то й носа не було б!..”
Іноземці, які бували на Запоріжжі у ХVІ-ХVІІІ ст., також у своїх спогадах відзначали силу козаків і те, що помирають вони в глибокій старості. Так, 22 червня 1737 року під час Очаківського походу на 77 році життя помер кошовий отаман Малашевич, але не від старості, а від сонячного удару – “прохворівши кілька днів лихоманкою”. Останньому кошовому отаману Петру Калнишевському на кінець російсько-турецької війни 1768-1774 років виповнилося 84 роки. Але, незважаючи на похилий вік, він особисто очолював походи Запорізького війська. Помер Калнишевський у Соловецькому монастирі на засланні, коли йому виповнилося 113 років. Військовий старшина Іван Бурнос, будучи “в похилому віці”, очолюючи Запорозьку команду 1774 року, особисто брав участь у боях із ворогом і гарцював на своєму жеребці перед громадою.
Легендарні характерники: Разін, Сірко та інші
Не можна промовчати і про легендарного отамана Степана Разіна. Скільки пісень, легенд, казок і сказань складено про нього. Скільки книг та історичних довідок написано. Для козаків і простих жителів Росії він захисник пригноблених і герой, для християнських попів і царських чиновників – злодій і розбійник. Описують Разіна по-різному, але всі сходяться в одному: в тому, що він був легендарною особистістю. У переказах йшлося про те, що Разін був відьмарем, чаклуном, чарівником, якого не брали ні куля, ні шабля, і що він, будучи характерником, зміг уникнути страти і дожив до ста років на території тодішнього Великого Кубанського козачого війська. Голландець Ян Янсен Стрейс, який будував корабель для Олексія Михайловича (Батька Петра 1) в Астрахані, описував його зовнішність так: “Разін був років 40, високий і огрядний чоловік міцної статури, мав горду ходу й обличчя, дещо зіпсоване віспою. Завжди мовчазний і суворий до підлеглих, він умів прив’язувати до себе і змусити коритися йому покірно. Незвичайна сила волі проглядалася в усьому його фізичному вигляді, у його сіро-синіх великих очах, то ласкавих, то страшних, підкорювала не тільки простих людей, а й воєвод, яким, за здоровою логікою, він мав підкорятися”…
Серед численних переказів про характерників особливо виділяються і оповіді про кошового Івана Сірка, особистість справді колосальну в історії XVII століття. “Кошовий Сірко був превеликий чаклун. Недарма його турки прозвали шайтаном…” І друзі, і недруги однаково відгукувалися про нього як про людину чудових військових обдарувань, і саме за його правління Запорозька Січ досягла апогею своєї могутності. Переказ каже, що Сірко народився на світ із зубами, і щойно баба-повитуха піднесла його до столу, як він негайно схопив зі столу пиріг і з’їв його – це було ознакою того, що він увесь вік свій буде гризти ворогів. Сірко вмів наводити на татарських табунщиків сон, часто при цьому обертаючись білим хортом. А одного разу, біля безіменного острова підстрелив зі свого пістоля чорта, що купався в Дніпрі. Острів цей, на якому згодом заснували одну з Січей, назвали Чортомлик, оскільки чорт “мликнув” (булькнув) ногами, коли впав у воду. Самі запорожці казали, що рівного Сірку не було, не буде і ніколи не може бути, і на те є закляття самого Сірка: “Хто ляже поруч зі мною, той мені брат, а хто вищий за мене – той проклятий”. Розповідали, ніби Сірка шабля не могла взяти і він бувало підставляв своєму “джурі” (молодий козак, учень) під удар руку, але на ній залишався лише синій слід. Перекази про магічну силу Сіркової руки були дуже популярні і в одному переказі він названий навіть Сирентієм Праворучником. Говорили, що начебто після смерті свого кошового запорожці відрізали праву руку його, і з нею скрізь ходили на війну, а в разі біди виставляли її вперед, кажучи: “Стій, душа і рука Сірка з нами!” Лише після руйнування Запоріжжя козаки поховали руку його.
Відомі в переказах й інші історичні особистості. Лише кілька десятиліть тому олеографія найзнаменитішого з них, козака Мамая (його вважають нащадком того темника Мамая з роду князя Кия, що воював на Куликівському полі проти князя Дмитра), висіла в кожній українській хаті. Також кожному козаку відомі й такі імена як Семен Палій, Григорій Сагайдачний, батько Харко (Захарій Чепіга), козак Кравчина – усі вони також вважалися характерниками. Однак легенди донесли до нас і вельми колоритні образи останніх характерників, які доживали свій вік уже після руйнації Січі на хуторах і пасіках, де вони “плодили бджолу”. Серед них козак Джерелівський, який сам кував і заговорював рушниці, запорожці Канцибери, які зачарували свої гроші і сховали їх у землі, старі січові діди Пластун, Вусатий і Довгий. Після смерті цих козацьких чарівників християнський люд довго не наважувався селитися в тих урочищах, де вони мешкали, оскільки вірили, ніби нечистий там вив, кричав і реготав на всю плавню.
Мистецтво характерників хоч і викорчовувалося християнською церквою, але не зникало аж до самої революції. Ще у двадцятому столітті на Дону зустрічалися козаки, які володіли неймовірною силою духу і волі, що дозволяла протистояти обставинам і нехтувати смертю. Письменник Юрій Сергєєв у своїй розповіді пише: “У мене записана розповідь старого-очевидця про те, як 1920 року полковник Васищев із 54 козаками взяв станицю Наурську, відбивши в червоного корпусу кулемети й усі гармати. Після бою вся черкеска в нього була в дірках від куль. На людному станичному плацу він зіскочив з коня, розстебнув пояс і струснув одяг, кулі горохом посипалися до його ніг. Старий-козак божився мені, що стояв за три кроки від полковника і все бачив на власні очі”. Те ж саме можна сказати і про Чапаєва. Він ще до того, як став червоним командиром, витанцьовував на бруствері окопу “бариню” під німецьким кулеметним вогнем і ухилявся від “своїх” куль.
Але минуло ще трохи часу і козацтво з його традиціями, як клас воїнів, було остаточно знищено. Поступово загубилися особливі знання козаків-воїнів, пішли в минуле стародавні ритуали і заповіді і нині тільки в піснях, казках і переказах зберігся образ легендарного козака – ХАРАКТЕРНИКА. Тож, можливо, вже настав час відновити й відродити стародавню віру та повернути загублені знання сучасним нащадкам козацьких родів?!
Пропонуємо вам ознайомитися з цікавими фактами про козаків за посиланням – Необычные факты о Казаках
