Софіївський Парк в Умані – Місце Сили древніх цивілізацій

Софіївський парк, що відомий на всю країну та за кордоном своєю красою, таємничістю та історією створення, цікавив нас давно, але саме його незвична (як для парків) мегалітична складова надихнула на бажання дослідити та перевірити: чи все, що кажуть про нього – правда?

Софіївський парк Умані – місце, на якому з часів відкриття завжди була сфокусована увага гостей. Людей вабить таємничість, а тут вона на кожному кроці відчувається. Людей приваблюють любовні історії, легенди – а тут суцільна любовна казка. Люди прагнуть нових відчуттів, зміни обстановки – будь ласка, все зібрано тут. Навіть якщо хочеться безцільно, відчужено побродити – така можливість також реальна.

Отже, у цій статті мова піде про дивовижне місце, розташоване в місті Умань, Черкаської області України – Софіївський парк. І хоча для більшої частини людей, які відвідують його – це просто гарний дендропарк маленького провінційного містечка, тут ми постараємося розкрити й показати глибше й ширше значення цього місця, пов’язане з давніми технологіями, енергетикою та глибоким символізмом.

Загадки Софіївського парку в Умані

Але перед тим, як ми почнемо рухатися до розкриття таємниць Софіївки, вам обов’язково необхідно ментально звільнитися від великої частини інформації, навішаної місцевими істориками-екскурсоводами та засобами масової інформації, які описують офіційну наукову точку зору. Звісно, не йдеться про те, що абсолютно вся інформація, яку подають історики, є неправдивою, але якщо ви перестанете абсолютно бездумно приймати й чіплятися за всі офіційні теорії догматичної науки, а почнете досліджувати й аналізувати все самостійно, то ваш погляд, повірте, на багато речей почне змінюватися, ви усвідомите, що тут можна побачити дуже багато чого – від мегалітичних конструкцій стародавньої доісторичної цивілізації до полігональної кладки та античних споруд (з елементами давнього язичницького символізму), створених на основі технологій, втрачених в результаті якогось глобального катаклізму або кількох катаклізмів.

Навіть після першого візуального огляду парку приходить розуміння, що саме в Умані переплелися обриси трьох цивілізацій. І мабуть не дарма саме Умань визнана святинею засновником Брацлавського хасидизму Цадиком Нахманом, який доживав тут свої дні, і тепер десятки тисяч прочан-хасидів щорічно з’їжджаються до нього на могилу сюди, а багато хто з них навіть переїжджає на постійне місце проживання.

При детальному вивченні мегалітичних конструкцій Софіївського парку простежуються аналогії з багатьма іншими місцями в Україні, наприклад, це: Скельні комплекси Карпат; Буша і Гайдамацький Яр; Урочище Монастирище; Актовський і Арбузинський каньйони та багато інших… Напрошується висновок, що люди, які споруджували таке, могли бачити землю з висоти пташиного польоту і володіли технологіями з обробки і транспортування кам’яних порід, середня вага яких становить від 10 до 200 тонн (деякі екземпляри досягають ваги до 500 тонн). Рівень знань і технологій цих людей щонайменше можна було порівняти (а багато в чому перевищував) з нашим сьогоднішнім, і він був дуже високий. Однак, протягом кількох тисячоліть, відбувалося щось, що час від часу відкидало людей у розвитку далеко назад, і Софіївський Дендропарк є тому підтвердженням.

Історія Міста Умань

Під час проведення численних розкопок на території Умані та її околиць археологи виявили залишки поселень пізнього палеоліту, трипільської культури, періоду пізньої бронзи, черняхівської культури. Три тисячоліття тому тут мешкали племена білогрудівської археологічної культури (назва пішла від Білогрудівського лісу між Уманню і селом Пиковцем).

Починаючи з VIII століття вже є письмова інформація про жителів уманського краю. У Тверському, Никонівському, Лаврентіївському та інших літописних списках згадується, що тут проживали слов’янські племена – уличі та тиверці, які за свідченням літописця Іпатія (від 922 року) були сильним племінним об’єднанням. Баварський географ IX ст. стверджував, що уличі – “народ численний” – мали 318 міст і проживали від берегів Дніпра до Південного Бугу.

З другої половини XIV століття Уманський край опинився під владою Речі Посполитої. Українські землі, що межували з “Диким полем” і не були власністю феодалів, польська шляхта вважала пустельними. У 1609 р. спеціальна комісія сейму Речі Посполитої, оглянувши “пустелю” Умань, описала її природні межі, помітила існування тут населених пунктів, але жодного з них не назвала. Ці землі, згодом названі Уманьщиною, польський уряд подарував у володіння брацлавському старості Калиновському.

Уперше місто Умань згадується в судовому документі 1616 року. У 1629 р. в ньому налічувалося 1067 димів (дворів), тобто, понад 7 тисяч жителів. У середині XVII ст. місто налічувало вже 9600 осіб оподаткованого населення.

Згідно з офіційними історичними даними вже у 1576 р. серед інших козацьких полків існував і Уманський полк. Його створення було зумовлене необхідністю захищати мешканців краю від набігів завойовників. Тому можна сміливо стверджувати, що місто з’явилося значно раніше.

Також місто Умань можна спостерігати на карті французького інженера Гійома Боплана, яку він склав 1648 року, де Умань уже зображено як місто.

Походження назви міста “Умань” невідоме, хоча існує кілька версій. Частина дослідників вважає, що місто отримало назву від річки Уми, про яку згадується ще в 1497 році в літописі, знайденому в монастирі Супраль у Польщі.

VIII століття стало періодом відродження Умані після численних військових дій навколо цього краю. З 1726 року місто належало родині Потоцьких. Ці магнати всіляко підтримували та розвивали його. У цей період Уманський край перетворився на важливий торговий поліс. Тут вели торгівлю греки, вірмени та євреї. Місто поступово збільшувалося, але розвиток його припинився 1768 року, після повстання гайдамаків.

Через три роки після завершення повстання власником Умані став казково багатий польський магнат Станіслав Щенсний Потоцький. У 1774 році він одружився з графинею Юзефіною Мнішек і примножив свої статки. Родина не жила в Умані. Резиденцією Потоцьких був Тульчин, крім того вони багато часу проводили за кордоном, у Відні.

Потоцький вважався чи не найбагатшим вельможею Речі Посполитої. Річний дохід магната перевищував 3 мільйони злотих, в його володінні було 9 міст і 264 села. На його полях працювали близько 130000 кріпаків. У 1791 році Потоцький познайомився з дружиною коменданта Херсона Юзефа Вітта гречанкою Софією. Магнат одразу закохався, і вони стали жити разом. Чоловік Софії особливо не заперечував, оскільки Потоцький покрив усі його борги і регулярно давав кишенькові гроші.

1795 року Потоцький вирішує розлучитися зі своєю дружиною і навіки поєднати себе з коханою Софією. В Історичному Віснику – Історико-Літературному Журналі від 1899 року описується це так:

Прежде всего Юзефина не соглашалась на разводъ , да и за комплянацію держалась крѣпко . Всѣ попытки Потоцкаго, вернувшагося съ Софіей въ началѣ 1796 г., оказались тщетными. Съ другой стороны, дѣло Софіи также туго подвигалось впередъ. Только послѣ долгихъ хлопотъ ей удалось добиться бумаги, въ силу которой ей разрѣшался разводъ, если только она присягнеть, что вышла замужъ за Витте по принужденію , и если самъ Витте въ теченіе 16 дней не опротестуетъ этой присяги. Витте соглашался на разводъ, но требовалъ непомѣрно большой суммы въ видѣ отступного. Пришлось торговаться, и торговались крѣпко. «Потоцкій ничего не хотѣлъ прибавить, Витте не уступалъ, а предметъ торга ничуть этимъ не оскорблялся: льстили этой женщинѣ и цѣна и купецъ. Не забывайте, что она воспитывалась почти на порогѣ гарема и что первыя впечатлѣнія вынесла оттуда», — замѣчаетъ по поводу этого возмутительнаго эпизода польскій біографъ Софіи. Наконецъ, торгъ окончился, и Потоцкій пріобрѣлъ Софію болѣе чѣмъ за 2 милліона польскихъ злотыхъ. Вслѣдъ за тѣмъ повѣренный его, Злотницкій, поѣхалъ въ Петербургъ и послѣ долгихъ стараній уничтожилъ комплянацію. Но склонить Юзефину къ разводу такъ и не удалось. Только смерть ея въ началѣ 1798 г. развязала Потоцкому руки, и 17 – го апрѣля того же года, въ предмѣстьѣ Тульчина, Нестерваркѣ, тихо, почти безъ свидѣтелей, совершился бракъ Софіи съ ея старымъ возлюбленнымъ.

Граф Потоцький – Майстер Масонської ложі “Великого Сходу”

Для складання загальної картини про Софіївський Парк і його будівничого графа Потоцького, необхідно враховувати один важливий факт з його життя. За існуючими переказами Станіслав Щенсний Потоцький брав активну участь у діяльності братства вільних каменярів, або, як його ще називають, – “масонстві”. Основними офіційними ідеями масонства на той момент були: зміна суспільства шляхом впливу на державний лад, особисте моральне та духовне самовдосконалення.

У 18 столітті організації вільних каменярів розвивалися досить динамічно. Уже за кілька років після заснування першої Великої ложі в Лондоні 1717 року масонські ідеї почали набувати популярності на теренах усієї Європи. А вже 1721 року перші масонські ложі з’явилися у Франції (“Добро і братерство”) і в Польщі (“Червоне братство”).

1767 року у Львові розпочала роботу ложа “Трьох білих Орлів”, до якої 1775 року і вступає Станіслав Щенсний Потоцький. Слід зазначити, що від 1770 року цей масонський осередок входив до об’єднання польських лож, яке очолила Велика суверенна ложа “Доброчинного Сармата” у Варшаві і це значно збільшувало вплив саме польської еліти, яка входила до ложі. У списках її за 1775-1779 рр. бачимо прізвища Станіслава Щенсного Потоцького, Миколи Потоцького, Йозефа Попеля, Ксаверія Любомирського, Адама і Калістрата Понінських, а також інших впливових і заможних світських осіб.

Троюрідний брат Щенсного Потоцького – Станіслав Костка Потоцький також був масоном, і належав до ложі “Святилище Ізіс”, а у квітні 1784 року став великим оратором ложі Великого Сходу.

Станіслав Щенсний також здобув визнання в масонському світі й обійняв почесну посаду Великого Майстра Великого Сходу королівства Польського та Великого князівства Литовського. Завдяки привітальній промові Станіслава Костки Потоцького, що збереглася в архівах стародрукарської літератури, ми можемо точно назвати дату обрання Щенсного Потоцького Великим майстром цієї ложі – 2 січня 1785 року.

Будівництво Софіївського парку

Згідно з історичними даними Парк “Софіївка” був заснований 1796 року Графом Потоцьким, названий на честь його дружини Софії та подарований їй до дня народження в травні 1802 року. За зразок було взято парк “Аркадія” в неборувському маєтку княгині Радзивілл. Керував будівництвом парку польський військовий інженер Людвіг Метцель (1764-1848), а всі роботи в парку виконали безпосередньо кріпаки Умані.

Ось як це описує Граф Євграф Федотович Комаровський:

Мецель рассказывал мне, что, находясь при графе Потоцком, который был главным командиром всей польской артиллерии, он приехал однажды с графом в Умань, где они и пошли с ружьями на охоту; войдя случайно в сей овраг и видя множество источников воды, граф Потоцкий, остановясь, сказал Мецелю:

— Нельзя ли сделать из сего оврага гулянье? Мне хочется подарить его моей жене и назвать её именем; чтобы издержки тебя не останавливали, я готов всё, что ни потребуешь, на оное употребить, только чтобы Софьевка была из первых садов в Европе.

Имевши в распоряжении своём такие неограниченные способы, Мецель хотел и своё имя сделать известным. Выписав лучшего из чужих краёв садовника, принялись за работу, на которой, по словам Мецеля, несколько лет находилось по 800 человек каждый день, и ассигнованы были на издержки доходы со всего староства Уманского, в котором находилось несколько тысяч душ крестьян.

Згідно з описом процесу будівництва парку – на будівництві щодня працювали близько 800 кріпаків. Спочатку вони не дуже поспішали, і їх доводилося підганяти батогом. Але коли Потоцький став платити робітникам живими грошима, справа пішла швидше.

У парку зустрічаються елементи давньогрецької міфології, самобутній рукотворний ландшафт і архітектура, адріатична рослинність. Масштаби будівництва вражають: проводився процес осушення болот, змінювався місцевий ландшафт, завозилися величезні кам’яні брили, статуї, саджанці різних дерев. Парк має кілька ставків, гроти, штучні водоспади, звіринець і велику оранжерею.

Можна припустити, що процес створення Софіївського парку, коротко описаний у дуже нечисленних джерелах 18-19 століть – це правда. Але як тоді пояснити різницю технологій, яка чітко простежується на всій території Софіївки?

Ось як описується в переказі місце, яке Потоцький обрав для будівництва парку, в тому ж таки “Історичному Віснику – Історико-Літературному Журналі” від 1899 року:

О возникновеніи «Софіевки» въ Умани сохранились слѣдующія преданія. Почти единственнымъ удовольствіемъ Потоцкаго и Софіи, когда они проживали въ Умани, въ 1796 г., были прогулки по живописнымъ окрестностямъ города и, главнымъ образомъ, по такъ называемой «Каменкѣ», издавна излюбленному мѣсту гулянья уманцевъ. Это была пустынная, усѣянная глыбами дикаго гранита, возвышенность, поросшая деревьями, гдѣ изъ-подъ камней просачивалось множество ключей, а по серединѣ протекалъ ручеекъ Каменка. Эта дикая мѣстность очень нравилась Софіи, и вотъ однажды, гуляя со своимъ возлюбленнымъ, она шутя сказала:
Какъ было бы хорошо устроить здѣсь садъ!
Влюбленный Потоцкій былъ радъ исполнить желаніе скучающей Софіи, тѣмъ болѣе, что устройство сада приносило и для него извѣстное развлеченіе. Метцель получилъ соотвѣтствующія приказанія, и предварительныя работы начались еще въ томъ же 1795 г., подъ наблюденіемъ крѣпостного Потоцкаго, Зарембы, а самъ Метцель отправился за границу для подробнаго изученія садовъ и парковъ со всѣми тонкостями и затѣями. По возвращеніи его начались громадныя гидравлическія сооруженія, посадка деревьевъ, устройство оранжерей и т.п. Особенно много труда и искусства потребовалось при устройствѣ гротовъ въ такъ называемой «долинѣ гигантовъ» и водопада. Изъ земли выкапывались громадныя глыбы камня, цѣлыя скалы перетаскивались съ одного мѣста на другое, иногда на весьма значительныя разстоянія, такъ что самое передвиженіе приходилось производить нѣсколько лѣтъ, пользуясь для облегченія лишь саннымъ путемъ. Нѣкоторыя скалы оставались на мѣстѣ, но имъ придавали совершенно новый видъ. Такимъ образомъ, какъ бы какимъ-то волшебствомъ, пустынная Каменка превращалась въ чудный со всевозможными затѣями паркъ. Во что могло обойтись созданіе этого сада – трудно опредѣлить даже приблизительно. 15 милліоновъ злотыхъ, о которыхъ говоритъ преданіе, составляютъ весьма крупную сумму, особенно по тѣмъ временамъ, да еще принимая во вниманіе существованіе крѣпостного права, благодаря которому трудъ человѣческихъ рукъ если и оплачивался, то довольно скудно.

Тут особливо виділимо кілька моментів.

Існують тільки перекази про будівництво Софіївського парку. Достовірних офіційних джерел про це не існує.

У наведеній цитаті чітко йдеться про те, що: “окрестности города и, главнымъ образомъ, такъ называемая «Каменкѣ», издавна была излюбленным местом гулянья уманцевъ”,що, своєю чергою, свідчить про те, що до цього місця віддавна тягнулись люди, які проживали на цих землях.

Далі цитуємо: “Это была пустынная, усѣянная глыбами дикаго гранита, возвышенность, поросшая деревьями, гдѣ изъ-подъ камней просачивалось множество ключей, а по серединѣ протекалъ ручеекъ Каменка”. У цій цитаті чітко говориться про скупчення брил граніту, які вже існували, що можна спостерігати й зараз – особливі форми мегалітичних споруд з граніту, стиль створення яких нам добре знайомий з багатьох інших місць і багато в чому навіть є ідентичним.

Цитуємо: “Метцель отправился за границу для подробнаго изученія садовъ и парковъ со всѣми тонкостями и затѣями. По возвращеніи его начались громадныя гидравлическія сооруженія, посадка деревьевъ, устройство оранжерей и т.п. Особенно много труда и искусства потребовалось при устройствѣ гротовъ въ такъ называемой «долинѣ гигантовъ» и водопада. Изъ земли выкапывались громадныя глыбы камня, цѣлыя скалы перетаскивались съ одного мѣста на другое, иногда на весьма значительныя разстоянія, такъ что самое передвиженіе приходилось производить нѣсколько лѣтъ, пользуясь для облегченія лишь саннымъ путемъ.“

Тут наведемо офіційну історичну довідку, цитуємо:

“Найпростіші підйомні машини, що застосовувалися на земляних роботах у будівництві, на шахтах і рудниках, до кінця 18 ст. виготовлялися з дерев’яних частин і мали ручний привід. До початку 19 ст. швидкозношувані деталі стали замінювати металевими. У 1820-х рр. з’явилися перші підіймальні машини, цілком виготовлені з металу, спочатку з ручним, а в 1830-ті рр. – з механічним приводом. Перший паровий кран створено у Великій Британії 1830 р., кран із гідравлічним приводом – там само в 1847 р. Електричний двигун застосовано на вантажопідіймальних кранах у 1880-1885 рр. майже одночасно у США та Німеччині; 1895 р. було використано двигун внутрішнього згоряння. Вантажопідйомні крани мали мостову форму, одномоторний привід. Вантажопідйомні крани сучасного типу почали випускати наприкінці 19 століття.

У великих обсягах кранобудування почало вдосконалюватися лише ближче до кінця 18 століття вже після винаходу парового мотора, проте головним використовуваним матеріалом, з якого споруджували підйомні апарати, все ще залишалася деревина, а сплав прибув йому на заміну тільки в 1 чверті 19 століття. Незважаючи на безперервне поліпшення систем, підйомні механізми приводилися в дію лише фізичною силою людей або тварин, і тільки лише трохи більше століття тому їй на заміну прибув механічний електропривод. З цього період можна впевнено заявляти про сьогоднішню стадію формування вантажно-розвантажувальних робіт.

Якщо ж говорити конкретно про розвиток гідравлічних машин у Царській Росії, то можна згадати 18 століття і підняття за допомогою ручних лебідок та противаг у Кремлі Цар-дзвона, вага якого сягала приблизно 130 тонн, а також доставку гранітного каменю вагою майже 16 тонн для пам’ятника Петру I в 1769 році. У Петербурзі часто для встановлення колон і пам’ятників так само використовували дерев’яні риштування і лебідки. Однак, основною умовою переміщення подібних вантажів була рівна дорога без глибоких западин і високих підйомів.”

Отже, розберемо по пунктах цю цитату. Думаємо, тут уже стає зрозумілим, що серйозного гідравлічного пристрою наприкінці 18 століття у звичайного інженера Метцеля (нехай і за дорученням Потоцького), який дав би йому змогу переміщати гранітні блоки, що їх ми зустрічаємо сьогодні у Софіївському парку, вагою від 10 до 250 тонн, бути не могло (вагу гранітних блоків ми виміряли під час дослідження парку, застосувавши офіційні наукові методи та здійснивши математичний розрахунок за допомогою формул). Крім того, у цитаті чітко написано: “такъ что самое передвиженіе приходилось производить нѣсколько лѣтъ, пользуясь для облегченія лишь саннымъ путемъ.”

Вважаємо немає потреби пояснювати, що підняти й навантажити гранітні блоки з наведеною вагою від 10 до 250 тонн на дерев’яні сани та ще й переміщувати їх по нерівних дорогах, спусках і підйомах (ландшафт парку та прилеглої до нього території є таким), просто було б неможливо. Тут явно простежується відвертий обман (або фантазія) і “замилювання очей”.

Цитата: “Особенно много труда и искусства потребовалось при устройствѣ гротовъ въ такъ называемой «долинѣ гигантовъ» и водопада.”

Тобто, якщо прямо читати наведену інформацію, то можна зробити висновок, що гроти створювали в уже наявній долині, яка вже мала назву “долина гігантів”.

Йдемо далі. Цитата: “Нѣкоторыя скалы оставались на мѣстѣ, но имъ придавали совершенно новый видъ. Такимъ образомъ, какъ бы какимъ-то волшебствомъ, пустынная Каменка превращалась въ чудный со всевозможными затѣями паркъ. Во что могло обойтись созданіе этого сада – трудно опредѣлить даже приблизительно. 15 милліоновъ злотыхъ, о которыхъ говоритъ преданіе, составляютъ весьма крупную сумму, особенно по тѣмъ временамъ, да еще принимая во вниманіе существованіе крѣпостного права, благодаря которому трудъ человѣческихъ рукъ если и оплачивался, то довольно скудно.”

Отже, дивимося споруди парку: постаменти під статуї з керамічного граніту (вирізьблені та відшліфовані); осушення боліт; обеліски; колони; гранітні вази; гроти з рівновитесаного гранітного каміння; штучні фонтани та каскадні водоспади… Але важливо те, що це все зроблено за допомогою технологій, які навіть на сьогоднішній день відтворити буде непросто (можливо, але дуже непросто і дуже затратно). Усе це вражає! Чи можна повірити в те, що все це зроблено звичайними кріпаками-селянами (нехай і під керівництвом талановитого інженера), та ще й за мізерну оплату (цитуємо “праця человѣческіхъ рукъ якщо й оплачувалася, то досить мізерно”). Висновки робіть самі!

Різниця технологій у Парку Софіївка

Дослідивши Софіївський Парк і вивчивши наявну офіційну інформацію про його походження, ми дійшли висновків, що тут видно сліди трьох різних цивілізацій. Так, варто визнати, що різні технології переплітаються і все виглядає в принципі гармонійно, не викликаючи відразу питань. Але при детальному розгляді видно, як сучасні майстри виходили з ситуації, маючи доволі технологічну спадщину і не дуже досконалі інструменти.

Можемо сміливо припустити, що в Софіївці видно сліди мегалітичної цивілізації, сліди античної цивілізації та сліди сучасної цивілізації (сучасний доступний для огляду історичний період, починаючи від 18 століття).

Далі ми будемо наводити як приклад різницю технологій і використаного “матеріалу”.

Мегалітичні будови парку Софіївка

Почнемо розглядати залишки мегалітичних будівель. Найчастіше це може виглядати як природне каміння, але якщо придивитися уважніше, то просто дивуєшся технологічності обробки гранітних скель і глибині завдань, які ставили стародавні будівельники. Історики ж стверджують, що це все робили за допомогою селян і канатів! Можна помітити, що ці камені мають форму блоків і часто стоять один на одному, створюючи певні мегалітичні структуровані споруди.

Отже, від центрального входу до Парку пройшовши кілька десятків метрів уперед, уздовж невеличкої річки ми натрапляємо на перші гранітні моноліти та мегаліти на протилежному боці її від центральної паркової дороги. Навіть спостерігаючи за ними з протилежного берега, можна відзначити знайомі структуровані форми, які ми зустрічаємо на багатьох так званих Місцях Сили, що створювалися за одним типом, незалежно від породи каменя – чи то граніт, чи то пісковик, чи то вапняк і т. п…. Крім того помітно, що гранітні мегаліти, розташовані там, особливо не цікавлять відвідувачів парку, а даремно… та й доріг уздовж цих величезних кам’яних блоків, як видно, практично немає. Хоча з певного погляду це добре, адже зберігається чистота і “незайманість”, а з іншого боку це дуже явно дає розуміння основних “соціальних” інтересів відвідувачів.

Також значущий пласт інформації про “поле” парку ми знайшли тут, перебуваючи ніби в Задзеркаллі.

Переходимо на протилежний берег і йдемо вздовж річки, розглядаючи кам’яні “будови”… Цей, незайманий будівельниками берег занурює в інший “прогулянковий” стан і дає ключі до розуміння іншої реальності, паралельної.

Обійшовши весь парк і уважно оглянувши більшу частину будівель, ми протягом двох днів відзначили, що кам’яні блоки розкидані по всьому дендропарку, а в окремих місцях окремі блоки, складені один на одного, створюють певні композиції.

Як в Україні, так і в інших країнах ми зустрічали подібні кам’яні композиції, з чого можемо зробити висновок про їхнє походження як про залишки споруд мегалітичної цивілізації, що існувала ще до всесвітнього потопу, який, імовірно, занапастив цивілізації Атлантів і Гіпербореїв.

З першого погляду можна подумати, що це природне каміння, але якщо підійти ближче і добре придивитися, видно, що це саме блоки, які мають певну форму і місцями складені один на одного, або спеціально притулені один до одного. Також місцями помітні сліди зовнішнього впливу – кіптява, обмивання водою тощо. Деякі блоки досі перебувають у воді, видно рівні лінії, затерті часом, водою і вітрами…

На перший погляд, ці камені не являють собою нічого особливого, оскільки природа знищила безліч слідів їхньої рукотворності, невідомо, скільки минуло часу з моменту їхнього зведення, і впродовж якого періоду часу вони піддавалися впливу стихій.

Кам’яний лабіринт

Також дуже цікавим є кам’яний лабіринт, який, за словами істориків, нібито побудували в 1796-1800 роках. З їхніх слів його створювали за мотивами легенди про лабіринт на острові Крит.

Ймовірно, що ніякого лабіринту будівельники не створювали, а граф Потоцький та його помічники, будучи Масонами, просто проявили свою винахідливість, і руїни стародавніх мегалітичних споруд асоціювали з існуючими античними легендами, яким присвячується та чи інша частина парку, що дуже дотепно, а головне, замасковано, адже тоді люди не будуть мати запитань, бо все зручно презентовано під моду на античність. Але гуляючи лабіринтом, відчувається зміна стану – мимоволі стаєш подібним до дітей (їх тут, доречі, найбільше, ніж в інших локаціях паркової зони), бо блукати, лазити, перестрибувати, щоб роздивитися цікавий моноліт, доводиться досить багато. У підсумку після лабіринту ніби стаєш живішим (від поняття “Жива”).

Серед кам’яних монолітів лабіринту можна зустріти чашоподібні заглиблення, вікна-провіралки, зооморфні лики та інші споруди, які можна сміливо зарахувати до мегалітичних будов давньої цивілізації. Вага каменів лабіринту становить у середньому від 5 до 120 тонн. Тут само, як і на багатьох інших подібних комплексах, спостерігається залежність розташування деяких особливо виражених мегалітичних форм від руху сонця, сходу і заходу в день рівноденнь і сонцестояннь. До речі, всі наші дослідження проводилися за допомогою спеціальних програм, математичних розрахунків і астрономічних прив’язок, що виключає помилку. Історики ж стверджують, що все це споруджували… так-так, кріпосні селяни за допомогою канатів… Як ви вже розумієте, це, м’яко кажучи, викликає посмішку… Схожий мегалітичний лабіринт можна зустріти в Арбузинському Каньйоні Миколаївської області.

Античні споруди парку Софіївка

Грот Каліпсо

Слідуючи далі від лабіринту, виходимо до гроту Каліпсо, який також називають левовою печерою через воду, яка шумить у ньому, створюючи ефект лев’ячого рику (у день наших відвідин грота вода, нажаль, була перекрита).

Грот видовбаний у гранітній скелі. У його вхідному отворі стоїть гранітна колона-моноліт менгірного типу, яка відрізняється на вигляд від стін самого грота. Стіни його місцями гладко обтесані з ідеальними кутами, а місцями залишені природні форми.

Звичайно ця печера залишає багато запитань. Не особливо віриться, що такі рівні спили могли зробити за допомогою примітивних засобів наприкінці 18 століття.

На стіні є напис польською мовою, який зроблено за допомогою якогось інструманта і який, за легендами, зробили за дорученням самого Потоцького. Напис перекладається наступним чином: “хто не щасливий, той нехай зайде, і стане щасливим, а хто щасливий, нехай стане ще щасливішим”.

У самому гроті, на протилежному від напису боці, стоїть колоноподібний кам’яний стовп античного стилю, який, за всіма ознаками, був якимось вівтарем (вівтарним каменем), що і було, ймовірно, задумано будівельниками парку. Подібні стовпи зустрічаються в різних місцях парку. Також звертає на себе увагу виїмка (отвір) у центрі колони, такі виїмки ми зустрічатимемо і всередині інших колон під час огляду парку. Початкове призначення цієї колони, яку могли виготовити набагато раніше за кінець 18 століття, і використати вже будівельники Потоцького як доповнювальну конструкцію в загальній задуманій схемі (маючи на увазі поєднання залишків місцевих мегалітів, залишків античних споруд і доповненням усього цього спорудами кінця 18, початку 19 століття), могло бути зовсім іншим, ніж символічне і культове.

Місцеві краєзнавці кажуть, що якщо тут загадати бажання, то воно здійсниться, треба доторкнутися до напису на стіні і тричі обійти цей великий камінь…

Нас він зацікавив і ми вирішили перевірити його та область навколо за допомогою кількох приладів, зокрема на електромагнітне та радіаційне випромінювання бета- і гамма-частинок.

Звичайний радіаційний фон у міському середовищі 0,1-0,2 мк3в/год, впливу якого кожен із нас піддється щодня. Нормальний фон – до 0,3 мк3в/год. Підвищений фон становить у середньому від 0,3-1,2 – мк3в/год.

Як виявилося, від самого каменю хвилеподібно виходить підвищений радіаційний фон у показниках у середньому від 0,45 до 0,65 мк3в/год.

Загалом, можна виділити два процеси утворення слабкого радіоактивного випромінювання від гранітів:

перший: від природної радіоактивності, зумовленої наявністю радіоактивних елементів (урану U, торію Тh, радію Rа), або радіоактивних ізотопів калію (К40), кальцію, рубідію, цирконію, олова, телуру, вольфраму, кобальту, ренію та вісмуту;

другий: від процесів п’єзоефекту; внаслідок чого під впливом механічних впливів на молекулу кристала, вона в одному напрямку стискається, а в іншому – розтягується. У напрямку стиснення формуються електричні заряди і різниця потенціалів, під впливом яких відбувається подальший зворотний процес механічного резонування кристала кварцу, що володіє унікальною добротністю. У цьому процесі молекули розриваються, атоми переходять у збуджений стан і, повертаючись у звичайний стан, виробляють бета- і гамма-випромінювання. Ці ж процеси збудження атомів призводять до випромінювання квантів світла, як у лазері, і до наявності слабкого світіння.

Поруч із входом у грот Каліпсо лежить частина можливо якоїсь колони витесаної з граніту з наскрізним отвором усередині, як в античних творіннях. Призначення цього отвору залишається загадкою, однак можна припустити, що коли колона стояла вертикально, усередині цього отвору могло проходити щось, що використовувалося для передавання енергії (атмосферної електрики, обігрів приміщення тощо). Одразу звертає на себе увагу якість обробки цієї гранітної колони, для створення якої потрібні були високотехнологічні інструменти та обладнання, якого не могло бути наприкінці 17 століття у звичайного, нехай навіть і багатого вельможі.

Річка Ахеронт (Стікс)

Зазначимо, що подібне підвищене випромінювання, виявлене біля античного “каменя” в гроті Каліпсо, ми також зафіксували всередині кам’яного тунелю, через який протікає річка Ахеронт, що зветься також Стікс (хоча й дещо менше, ніж у гроті Каліпсо, від 0,35 до 0,45 мк3в/год.). Довжина тунелю становить 224 метри, ширина і висота близько 3 метрів і глибина близько 1 метра. Зверху, вздовж тунелю, через певні проміжки розташовані 4 колодязі-люки, через які сюди потрапляє сонячне світло. Самі люки виконані з граніту, а стіни тунелю облицьовані перемішаним гранітом і цеглою, що, можливо, свідчить про різний період його використання.

Загалом цей тунель міг не просто відігравати символічне значення і використовуватися масонами на чолі з Потоцьким для якихось особливих церемоній і практик, а бути технічною системою для спрямування електромагнітного випромінювання і хвиль.

Подорож цим тунелем – дивовижна, особливо якщо є можливість приглушити звуки. Усе, що нас оточувало в ньому, ніби занурювало в іншу сферу, іншу реальність: шлях під землею, арочний прохід, темрява, шум води, вітру, проходження світлових колодязів – усе це, чергуючись і зливаючись, налаштовувало на певний лад, настрій. І перше бажання після проходження тунелю – ще раз проплисти (наступного разу обов’язково).

Одразу зауважимо, що русло підземної річки Ахеронт (Стікс), що пролягає через тунель, розміщене за віссю: схід сонця в день весняного рівнодення, починаючи від причалу біля Павільйону Кохання на острові Анти-Церцея (розміщений у великому басейні річки вище), з одного боку, та захід сонця в день зимового сонцестояння над 14 метровим водоспадом в Долині Велетнів (якщо дивитись на нього згори, над спуском) – з іншого боку. Тобто, сформована вісь: Острів Анти-Церцея – острівний причал – парковий причал – річка Ахеронт-Тонель – вихід із тунелю і ступінчастий перехід до водоспаду – водоспад у Долині Велетнів. Ця вісь – як певна кульмінація переходу від народження, до точки смерті, через переродження (трансформацію). На підтвердження цьому є й назви “вікон” тунелю: юність, молодість, зрілість, смерть.

Наведемо цю послідовну “вісь” на фотографіях по черзі:

Долина Велетнів – гроти та водоспади

Далі рухаючись дорогою вздовж річки Ахеронт до Водоспаду в Долині Велетнів, помічаємо цікаві величезні кам’яні блоки, які явно споруджували не мужички-селяни з канатами й сокирами. Без спеціальної техніки або секретних знань, що дають змогу розм’якшувати або обробляти каміння, переміщати його для спорудження подібних конструкцій із граніту було не обійтися.

Ймовірно, ці конструкції залишилися від мегалітичної цивілізації, і які просто пристосували до загальної системи Парку.

Грот Поліфема

Особливо варто відзначити Грот Поліфема, який складається з кількох гранітних монолітів, поставлених один на інший, а під верхньою, найбільшою плитою, стоять невеликі камені-підпірки. Такі підпірки ми зустрічаємо досить часто в багатьох місцях, де стоять мегалітичні споруди. Висновок: технології та завдання спорудження конструкцій були єдині!

Ліворуч від грота Поліфема (якщо дивитися на нього) розташований невеликий діючий каскадний водоспад. Навпроти грота, на протилежному березі русла невеличкого струмка, стоїть величезна гранітна плита з чашоподібним заглибленням по центру, що спрямоване на грот Поліфема і, ймовірно, пов’язане з ним конструкційно. “Чаша” зараз вкрита ґрунтом і залишками гілок та листя, однак, її контури добре помітні.

Грот Локетек

Недалеко від Гроту Поліфема зустрічаємо наступну цікаву конструкцію – Грот Локетек. На наведених фото добре видно різницю в технологіях – спочатку мегалітичну споруду доповнили в античному стилі, поставивши античний вівтар, який, можливо, використовували як ритуальне місце для принесення монет перевізнику душ. Грот і античний кам’яний вівтар дивляться якраз на водоспад, де стікає вода з річки Стікс… Якщо придивитися, добре видно рівні спили, які неможливо було зробити за допомогою молотків, сокир, зубил і скребків – знарядь селян наприкінці 18 століття.

Грот Скіллі

Тут також привертають до себе увагу гранітні блоки, явно не природного походження, але відвідувачам парку вони подаються як природні брили. Величезна брила нависає більшою своєю частиною над землею. Під брилою бачимо кам’яний стовп, зроблений у тому ж античному стилі із застосуванням високих знань і технологій, як і стовпи в інших гротах, які ми розглядали.

Імовірно, ці стовпи, встановлені в особливих місцях (місцях випромінювання особливих типів енергій), у зв’язці з мегалітами створювали особливий простір (енергополе), з необхідним напрямком руху енергії.

Грот Дзеркало Діани

Підходячи до Гроту Дзеркало Діани ми бачимо суцільну гранітну дорогу в кілька десятків метрів. Можливо, це заливали желеподібним гранітом у розплавленому вигляді, і бетонували майданчик, а можливо, люди античності використовували залишки мегалітичних будівель, зокрема багатотонні плити, щоб викласти дорогу до Гроту.

Також сильно впадає в око абсолютно по-різному оброблений камінь (у різний період часу із застосуванням різних технологій обробки). Думаємо коментарі тут зайві, і ви бачите все самі…

На вході в грот Дзеркало Діани час створення якого датується 1796-1800 роками (зараз закритий для відвідування) ми бачимо мегалітичні блоки. Зверніть увагу на різницю будівельного матеріалу для будівництва Грота Каліпсо, тунелю з річкою Стікс і Грота Дзеркало Діани. Ймовірно блоки цього грота залишилися від мегалітичної цивілізації, які були використані для будівництва цивілізації Античності. Добре також видно полігональність кладки… Блоки чітко підігнані без використання розчину для скріплення між собою. Ймовірно, це не просто грот, а вхід у систему катакомб, про наявність яких в Умані ходять легенди. До речі, Грот Дзеркало Діани ще називали Зал Посвят. У ньому проводили свої церемонії та ритуали Масони.

Водоспад у Долині Велетнів

Під самим водоспадом у Долині Велетнів розташований невеликий кам’яний тунель-прохід. Також дивовижна кладка гранітних блоків. Видно, що спочатку всі вони були підігнані ідеально, але вже у 20-21 століттях блоки вирішили скріпити спеціальним цементним розчином, а також розчином із глини, щоб конструкція не зруйнувалася. Це явно видно на фотографіях. Помітно також, як стіни внутрішньої частини тунелю відносно недавно обмазували розчином із глини.

Згідно з програмними розрахунками, тунель споруджено чітко за лінією сходу сонця на день зимового сонцестояння, якщо дивитися через нього з боку підйому від грота Дзеркало Діани.

Дійсно, цивілізація, що прийшла на зміну мегалітичній і маючи якісь знання, на підставі мегалітів створювала функціональні споруди. У те, що докладено таку колосальну працю, без сучасних технологій наприкінці 18 століття, а тим паче – просто для краси, не віриться абсолютно.

Грот Фетіди

Грот Фетіди з водоспадом і статуєю Венери, створений у 1796-1800 роках у вигляді античного храму з 4-ма монолітними гранітними колонами, що підтримують гранітну єдину плиту, над яким розташована невелика арка. Усередині грота встановлено скульптуру Венери, яка ніби ховається за потоками води, що ллється. Вода в грот надходить з верхнього ставка через води розливного каналу, який знаходиться під дорожньою частиною греблі.

Камені тут також оброблені ідеально, і виглядають як бетонні конструкції, створені за античними мотивами, які можуть бути таким собі святилищем.

Павільйон Флори

Далі парком зустрічається безліч античних колон і скульптур, створених у різні часові періоди із застосуванням різних технологічних засобів.

Як приклад – Павільйон Флори, побудований 1844 року. Тут ми бачимо сам павільйон, як пізню споруду 19 століття, а нижче, спускаючись сходами до річки, ми бачимо античну вазу (праворуч на другій світлині), створену в період античності до 18 століття, і стародавній причал античної форми. Також поруч бачимо кам’яну дорогу ймовірно створену у 20 столітті та сходинки, що створені у 19 столітті разом із павільйоном.

Грот Танталла (Грот страху і сумнівів)

Також приклад різниці технологій – Грот Танталла. Добре видно полігональну кладку, яка зроблена за часів цивілізації Античного періоду. Видно конструкції мегалітичних споруд, і більш пізнє ідеальне шліфування гранітних брил, виконане вже пізніше, але явно не селянами наприкінці 18 століття.

Також, є інформація щодо підземних ходів, вхід до яких розташований у цьому гроті. Зокрема, 1940 року один із працівників парку, Л.Казарінов, згадує у своєму рукописному путівнику про підземний хід, який тягнеться зліва вздовж русла річки Кам’янки. Казарінов зауважує: “Багато старожилів стверджують, що під цим колосальним каменем (мається на увазі Грот страху і сумнівів у районі Долини Гігантів) схований вхід до підземного тунелю, який веде до міста, до колишнього католицького Василіанського монастиря. Вхід замаскований і непомітний”.

Гранітні моноліти біля статуї Орфея

Також, зверніть увагу на гранітні блоки біля статуї Орфея. Тут добре простежується застосування високорозвинених технологій обробки граніту. Видно рівні вирізи, які можливо було зробити тільки циркулярною пилкою величезного розміру. Вражає також вага оброблених плит – щонайменше 100 тонн. Кладка без цементу. Таких технологій наприкінці 18 століття просто не могло бути. А за офіційною історією… ну ви зрозуміли…

І такі приклади спостерігаються практично по всьому парку. Далі наведемо ще кілька фото.

Тарпейська скеля

Добре видно стародавню мегалітичну конструкцію і поставлену зверху на неї в 20 столітті альтанку.

Гранітний обеліск – “Колона печалі” і сплячий лев

Колона печалі – за офіційною версією встановлена як пам’ять про ранню смерть трьох дітей Потоцького. Біля основи обеліска є гранітний камінь, який нагадує сплячого лева. Поруч протікає струмок річки Кам’янки, розбитий на три окремі маленькі водоспади, що мають назву “Три сльози” і виражають скорботу матері за трьома померлими дітьми.

Зверніть увагу на якість виготовлення колони. Насмілимося припустити, що ця колона, як уламок давнішої конструкції, не була виготовлена будівельниками Потоцького, а її привезли сюди, або відкопали тут на місці, і вже пізніше було ухвалено рішення встановити її на місці поховання дітей Потоцького.

Композиція, що називається “Природа і мистецтво”

Уперше назву цієї композиції ми знаходимо в рукописному нарисі Л.Казарінова. У ньому написано, що ці два камені символізують мистецтво і природу. Деякі автори описують ці камені, як спеціально створену в 1796 – 1800 роках малу архітектурну форму. Цікаво, що за фактом, ніхто не знає, що це за рівновитесаний блок. Відразу напрошується питання, якими інструментами у 18 столітті його випилювали. Кам’яна брила поруч цілком може бути залишком мегалітичних будівель, тож приписувати її природі можна лише опосередковано.

Технології древніх з використання енергії

У Софіївському парку зримо і не зримо практично всюди присутні сліди використання як у далекі (тисячоліття), так і у відносно недалекі часи (імовірно, до 17 століття) технологій стародавніх з використання енергії зовнішнього середовища (енергії землі та енергії світил), зокрема з використання атмосферної електрики. Наведемо для прикладу одну з кількох схем, вже давно непрацюючої системи, на яку варто звернути увагу. У Масонів, які свого часу використовували можливості парку і його конструкцій, імовірно збереглися знання древніх. У теперішній час ці споруди і “схеми” використовують як звичайну символіку для церемоній і ритуалістики. Однак, ці схеми і зараз викликають інтерес, а в перспективі, розгадка загублених і забутих технологій по використанню альтернативних джерел енергії, які могли використовувати наші пращури, може бути розгадана, якщо не офіційною наукою, що пішла іншим шляхом розвитку (правильним чи не правильним – покаже час), то дослідниками-альтернативщиками.

Отже, Павільйон кохання, побудований у 1850-1852 роках у стилі Ренесанс (судячи зі стилю і символіки, не без участі Масонів). Павільйон, розташований на острові Анти-Церцея, називають також храмом Венери (згідно з архівними документами). Павільйон виготовлений у восьмикутному плані і є двоярусним. Його головний вхід акцентовано двоколонним портиком іонічного ордера. Споруда пофарбована в рожевий колір, а її деталі явно вказують на давню символіку.

Як уже описувалося вище – від причалу, що розташований біля Павільйону Кохання на острові Анти-Церцея бере початок сформована будівельниками парку вісь: Острів Анти-Церцея – острівний причал – парковий причал – річка Ахерон – тунель – вихід із тунелю і ступінчастий перехід до водоспаду – водоспад у Долині Велетнів. Вхід з боку моста (переходу на острів) до павільйону зі східного боку орієнтований чітко на схід сонця в день весняного рівнодення, а вихід з павільйону – у бік античного причалу, і через нього дивиться на захід сонця в день зимового сонцестояння.

Особливо звертаємо увагу на символічність кладки, яка зроблена на підлозі павільйону!

Ця схема дуже нагадує схему сучасного магнетрону.

Офіційна довідка:

Магнетрон – електронний прилад, величина протікаючого струму в якому керується електричним і магнітним полем.

Магнетрон є найбільш досконалим генератором надвисоких частот великої потужності. Це добре ізольована лампа з електронним потоком, керованим електричним і магнітним полями. Вони дають змогу отримувати досить короткі хвилі за значних потужностей.

У магнетронах використовується рух електронів у взаємно перпендикулярному електричному і магнітному полях, створюваних у кільцевому зазорі між катодом і анодом. Між електродами подається анодна напруга, що створює радіальне електричне поле, під дією якого електрони, що вириваються з підігрітого катода, спрямовуються до анода.

Також спостерігаємо тут схожість зі схемою однієї з котушок Ніколи Тесла – генія сучасності. Тесла прославився своїми винаходами видобутку електрики з ефіру. Впровадженням вільної енергії ефіру (генераторів вільної енергії).

У 1915 році світ готовий був визнати досягнення Тесли в галузі фізики. Йому присудили Нобелівську премію. За дивним збігом обставин лауреатів було два: Тесла і його давній конкурент Едісон. Нікола Тесла відмовився від премії – він не хотів її ділити ні з ким, а вже тим більше з Едісоном.

У 1931 році Тесла зняв з автомобіля бензиновий двигун і поставив електромотор потужністю 80 кінських сил. Жодних зовнішніх джерел живлення у цього мотора не було. На всі запитання Нікола відповідав, що енергія береться з ефіру навколо нас. Тесла ганяв на цій машині тиждень, розганяючи до 150 кілометрів на годину. У результаті пішли чутки, що “божевільний винахідник”, як його називали неосвічені простаки, продав душу дияволу.

Таємничий прилад, що дає енергію двигуну, як і креслення, Тесла знищив. Шанувальники теорії змов вважають, що всі розробки вилучили спецслужби після смерті вченого. Але точно відомо одне: більшість щоденників і рукописів Ніколи Тесла зникли за нез’ясованих обставин. Де вони перебувають сьогодні? Які секрети містять?… А наука пішла за іншим сценарієм розвитку, який ґрунтується на нафтогазовій голці, дуже небезпечній для планети атомній енергії та побудові гідроелектростанцій, перекриваючих найсильніші русла річок, що руйнує природний природний баланс планети, перетворюючи річки на болота (річки – це її кровообіг) і т. ін..

Також, звертає на себе увагу ландшафт верхньої частини парку, який називають “Партерний амфітеатр”. Зроблені малюнки дуже нагадують якусь схему, або виведені вимірювальними приладами електромагнітні частоти. Зокрема – частоти Шумана.

Частота Шумана – це хвилі вздовж атмосфери Землі (так звані хвилі стоячого струму). Частота Шумана описує характер коливань Землі, який становить 7,83 Герца. Вважається, що схема коливань Землі підтримується за рахунок енергії ударів блискавки.

Вчені підозрюють, що частота Шумана викликана електричною активністю в атмосфері…

Ну а на цьому поки що все. Однак, ми показали тільки малу частину символізму, що відноситься до знань Древніх у Парку Софіївка.

Наші Висновки

Після особистого знайомства з парком ми точно знаємо – він є своєрідним мостом між різними цивілізаціями та епохами – відкриваючи, занурюючись і досліджуючи які кожен з нас зміг побачити, помацати й відчути ту колосальну різницю світосприйняття наших далеких предків, кожен з нас отримав безліч відповідей та нових запитань і, звісно ж, ми стали ближче до розкриття однієї з найважливіших таємниць світобудови.

Відкривайте нові грані світу, подорожуйте, ми відкриті для співпраці!