У цій статті йтиметься про стародавні слов’янські традиції в шануванні предків, “БАТЬКІВСЬКИЙ статус”, як набували цього статусу наші прабабусі й прадідусі, ставлення живих людей до своїх померлих предків. Що знаходиться по той бік смерті, і як організувати наше життя на цьому світі.
Нічого містичного тут немає, це реальність життя нашого слов’янського суспільства до приходу християнських релігійних цінностей і встановлення панівного класу з європейськими культурними цінностями над нашими народними “забобонами”. У наших пращурів люди, які пішли в інший світ, ділилися на три категорії. Ховалися ці люди кожна у своєму певному місці. Це були люди “покійні” або “небіжчики”, які померли природною смертю, “заставні небіжчики”, які померли насильницькою смертю, або від нещасного випадку, і самогубці. “Заставні небіжчики” – це люди утопленики, які згоріли у вогні, щось важке впало на людину, вбиті не на війні, все, що відноситься до раптової смерті.
Межа поховань між природною і неприродною смертю дуже чітко дотримувалася. Сьогодні все це забуто, ніхто не пам’ятає про це. Але за давніх часів все це ще жило, і моральних принципів наш народ дотримувався. І саме в цей час московська держава й церква почали жорстоку боротьбу з цим явищем, померлих як природною смертю, так і насильницькою почали ховати в одному місці. За Миколи 1-го було запроваджено навіть кримінальну відповідальність за роздільне поховання. Виняток зробили тільки для самогубців, яких ховали за огорожею кладовища. Це був фронт боротьби з “селянським марновірством” завдовжки в століття. Народ виграв першу фазу цієї війни, ховати небіжчиків і заставних небіжчиків разом не стали. І тоді “верхівка” церковних служителів почали зводити “убогі будинки” для утримання заставних небіжчиків. Лише наприкінці свого життя Катерина 2-га скасувала існування “убогих домів”, змусивши знову ховати небіжчиків разом. Але підпільна боротьба тривала все 19 століття, і заставних небіжчиків ховали біля дальнього паркану цвинтаря, так би мовити, подалі “з очей геть” “на виселки”.
Що ж стоїть за всім цим, чому народ вступив у боротьбу з церквою і державою, що це за забобон такий, яке ж на той час у народу було ставлення до смерті. У свідомості наших дідів існувало дві головні події в житті людини, це народження і відхід з життя, якому було присвячено все життя людське. Сім’я і діти теж важливі віхи в житті людини, але це щаблі руху від народження до смерті. Відхід із життя для сучасної людини це катастрофа, але наші діди дивилися на цю подію іншими очима, і з іншого боку Світобудови, з боку Нав’я, очима їхніх Предків і наших Богів.
Смерть тут у Явному світі – це набуття нового життя Там, Духовного єства, це початок шляху Душі в Безсмертя. Це головне, для чого живе людина і всі етапи життя людини підпорядковані цій події. Як ти йдеш із цього життя – це важливо, це ключовий момент. Старі люди заздалегідь готувалися до відходу в інший світ, вони вивчали слов’янську книгу смерті. Людина знала, і готувалася до сорокоденного шляху, Там, як не збитися з істинного шляху, зустрітися зі своїми родичами. Як дістатися до Раю-Ірію, як Душі подолати всі пастки й перешкоди, прозвітувати перед рідними Богами й набути довгоочікуваного БАТЬКІВСЬКОГО СТАТУСУ.
У свідомості тогочасної людини смерть не означає, що небіжчика треба поховати, закопавши його в землю і все, провели дещо якісь ритуальні поминки, і все, упокоїли. Для наших дідів УПОКОЇТИСЯ – це значить набути Статусу Батька на тому світі, стати невеликим, але Авторитетом для живих на цьому світі. Жила людина, значить, правильно, померла природною смертю, на відміну від тих людей, кого прибрали Вищі сили передчасно з цього світу за їхні проступки, вони порушили “договір зі Всевишнім”, коли народжувалися в цьому світі.
Для християнина безсмертя немає, він уже не повернеться в наш явлений світ, він залишиться в Раю чи Пеклі. Безсмертя у церкви тільки у Христі. Наша Душа, очистившись, обов’язково повернеться в наш світ, доки все не вивчить і не отримає Статус Божественної істоти.
Душа загиблого раптовою смертю не може вийти з плоті, і така людина не може набути батьківського статусу, вона не може упокоїтися. Неприродна Смерть – це перешкода, до чого прагне людина. Люди так і казали – це Біда, біда мокра і біда суха, мокра – це різні потопельники, а суха – різновиди трагічної загибелі.
Чому не хотіли ховати заставних небіжчиків зі звичайними? Раніше цвинтарі називалися цвинтарями, місце поховання батьків, дідів, живі люди приходили “погостювати” до предків у певні дні, коли кромка іносвіту була тонка, і можна було запитати поради в споріднених душ. Тіло людини, з душею, що не вийшла з нього, утримувати з небіжчиками з батьківським статусом було негоже, це розцінювалося як образа. Якщо душа не вийшла з плоті, то вона не упокоїлася, і вона мається десь тут, це не бажано, тому що душа в понятті людей носила вібраційну основу. І якщо душа не під’єдналася до батьківських вібрацій, то її вплив дуже сильно відбивається на вібраціях, які відбуваються тут у цьому світі. Звідси виникають різні негативні реакції в душ, які оточують це місце. Така душа може вселитися в іншу людину, але тільки лише знайомого для неї суб’єкта. Це було нехорошим явищем, яке призводить до психічних розладів у сучасному розумінні. Для чоловіків такий психічний розлад називався “миряцтво”, а для жінок – “клікушество”. Сучасна наука шукає причини в психічних захворюваннях де завгодно, але не в душі. Наука не визнає наявність існування душі.
Як тоді вирішувати цю проблему неприродних смертей, яких дуже багато в нашому житті, як вийти з цього кругообігу? Перше, що робили наші прадіди, людей, які загинули неприродною смертю, не поминали – не буди лихо, поки воно спить. Поминати можна коли будуть зроблені деякі дії, які допомагають вирішувати цю проблему з точки зору Віри. Найголовніший постулат розв’язання “заручникового небіжчика” можна вирішити тільки колективно, це не вирішується на індивідуальній основі, це “кругова порука” в духовних практиках. Люди в колективі формували вібраційний потік енергії для переходу в Інший Світ, набуваючи духовного єства. Якщо не прибирати цю негативну енергію, Біда зростатиме і множитиметься у своїх фантазіях.
Найприродніший спосіб розв’язання цієї проблеми, коли називали народжену дитину ім’ям загиблої людини в цій сім’ї, або хтось із родичів добровільно брав ім’я загиблої людини і проживав її життя замість свого. У суспільстві наших дідів завжди стояв інститут “хресних”. Це коли, за згодою батьків, інша людина добровільно своєю живою кров’ю “хрестила” чужу дитину, на випадок загибелі батьків цієї дитини або за її відсутності, і займалася її вихованням. Церква перетворила “хрещення” дитини на черговий фарс, вогняну чоловічу стихію на жіночу водну процедуру. Коли ж ім’ям загиблого називали дитину, то тут ішло не “хрещення”, а “перехрещування”, це перехрестя, перехресні родичі.
У загиблих воїнів були свої військові “братські” кладовища. Там була своя енергетика, енергетика боротьби за справедливість, захисту свого рідного дому і Батьківщини. Іменами полеглих воїнів називали не одну дитину, а кількох. Це дуже віталося, така енергетика була патріотичною і оспівувалася в гімнах. Особливо шанованих героїв ховали окремо, на піднесених місцях і курганах, щоб їхня енергія покривала всю Батьківщину.
Тепер кілька слів про самогубців. Самогубців навіть християнська церква не відспівувала і ховала їх за парканом кладовища. Мотивація була проста, самогубець образив Бога і припинив життя, дароване Ним.
На розсуд наших предків тут теж усе погано, але якщо самогубець сам позбавив себе життя, то він іде з цього життя крадькома, він сам не захотів помирати у Мирі, тобто в колективі, і не скористався тими духовними практиками, які його родичі формували впродовж багатьох століть, і що без цих знань душі жити на Тому Світі не можна. Це одна з форм “самоізгойства”. У наших селах жили живі й бадьорі духом “Гої”, їхня енергія мешкала навколо них, і вони часто закликали її, кричачи “гой”. Недбайливих і ледачих одноплемінників, у яких була відсутня ця енергія, виганяли зі своїх поселень, вони жили окремо від колективу на самоті й таких людей називали “ізгой”. Найстрашніше в середовищі нашого народу це бути вигнаним із рідної громади. А тут сама людина для своєї душі вчинила “самовигнання”, і від батьківського статусу відмовилася добровільно. Громада з круговою порукою реагувала на це негативно, з’являвся пролом у загальній енергетиці громади, куди спрямовувалися різні біди. Одноплемінники таку людину не витягали з тієї ситуації, в яку вона сама себе загнала. Така душа маялася на землі дуже довго.
Взаємозв’язок Того і Нашого Світу нашим пращурам був добре відомий, а ось європейська цивілізацій завжди протестує і намагається все це зруйнувати. За її поняттями Той Світ згадувати непристойно в пристойному суспільстві, навіщо, займайтеся люди тільки земними справами, збагачуйтеся, а про вашу душу потурбуються посередники між їхнім Богом і їхніми ідеалами, це життя самотнього індивідуума.
А для нашої людини турбота про свою душу дуже важлива. Якщо на цій Землі трапиться щось ТАКЕ, і не залишиться жодної людини на Землі, то це сильно позначиться на Тому Світі. Зруйнується взаємозв’язок енергій і Потойбічний Світ ослабне і Все почне зникати.
Автор: Рунмайстер
