Священні тварини і тотеми слов’ян

Ведмідь – найшанованіший звір у слов’ян

Це найшанованіше створіння в слов’янській міфології. Наші предки бачили в цих тваринах відображення самих себе. Ведмеді дійсно дуже схожі з нами. Вони відрізняються від нас лише густим вовняним покривом. Їхні очі, ступні та пальці віддалено нагадують людські. Та й своїми звичками ведмеді певною мірою схожі з людьми. Свідченням цьому слугує звичка цих тварин випрямлятися, стаючи на задні лапи, а також їхня всеїдність, небайдужість до солодкого й алкоголю.

Ведмедів також поважали за їхню неймовірну фізичну міць, яку співвідносили з богатирською силою і здоров’ям. При цьому в народних переказах ведмідь часто поставав як добродушний увалень, дурнуватий силач. Однак хоч цей звір не надто розумний, його відрізняють проста життєва мудрість і проникливість.

Ведмідь був одним із найважливіших звірів у лісі. Лісовики, духи – господарі лісу, часто поставали в образі ведмедів. Ці тварини уявлялися як сувора, але справедлива природна сила, яка керує всім навколо. Вважалося, що ведмідь може захистити людину, яка забрела до лісу, а може й покарати її за виявлене зло.

Цікаво, що ведмедя так шанували і боялися, що навіть імені його ніколи не вимовляли вголос. Слово “ведмідь” – не первісне позначення цього звіра у слов’ян. Це лише його прізвисько, що виникло через любов до солодкого, зокрема до меду. Воно буквально означає “той, хто відає медом”, тобто знає, де шукати смачнючу страву.

Справжня слов’янська назва ведмедя нам невідома. Вона була настільки священною, що з часом забулася. Пізніше і слово “ведмідь” стали вимовляти рідше (особливо мисливці) і, щоб не згадувати священну тварину всує, називали його Топтигіним, Ведмедиком, Косолапим тощо.

Ведмежі талісмани й обереги

Свого часу наші пращури дуже трепетно ставилися до “ведмежих” талісманів та оберегів, зокрема до іклів і кігтів. Популярними були також зображення ведмежої лапи – “печатка Велеса”. Наші пращури вірили, що одне з найвеличніших божеств, “скотій бог” Велес, вміє перетворюватися на ведмедя.

Такі амулети найчастіше носили чоловіки, адже, за уявленнями наших пращурів, ведмідь уособлював усі ті якості, якими повинен володіти кожен представник сильної статі. Вважалося, що вони надають здоров’я, силу, рішучість і сміливість, охороняють від невдач і небезпек. “Ведмежі” амулети носили при собі або зберігали вдома, нерідко їх клали в дитячі ліжечка.

Вовк – символ безмежної сили та розуму

Слов’яни в далекі століття ставилися до цього звіра двояко. Вони відносили його до найлютіших і нещадних хижаків і, водночас, приписували йому безмежну силу, розум і справедливість.

Людей лякала активність вовків у нічний час доби, а також їхня звичка протяжно і тужливо вити “на місяць” (насправді до супутника нашої планети вовки байдужі – за допомогою виття вони просто спілкуються між собою). Нічне вовче завивання, що захоплює за душу, вважалося поганим знаком – обіцяє холоди, війни і голод. Через це сірих мешканців лісу тією чи іншою мірою пов’язували з потойбічними силами. У народних переказах вони часто виступають як провідники між світом живих і світом мертвих.

Ім’я вовка намагалися не згадувати зайвий раз, називаючи звіра алегорично. Наприклад, Сірий або Лютий (цікаво, що деякі слов’янські племена називали себе “лютичі”, оскільки їхньою тотемною твариною був вовк).

Вовки вважалися дуже небезпечними звірами. Вірили, що чаклуни можуть наслати на людину прокляття, яке змусить її в повний місяць набувати вигляду вовка, а також що вони самі можуть обертатися вовками. Це так звані перевертні.

З іншого боку, вовків вважали сильними і сміливими звірами, які вкрай рідко нападають на людину і без потреби не вбивають. Цих тварин поважали за відданість зграї та одне одному (відомо, що вовки обирають собі пару раз і на все життя). Їх вважали неймовірно розумними і мудрими істотами, які знають набагато більше, ніж доступно простим смертним.

У народних переказах вовки часто виступали як помічники і захисники – проводили героїв через непрохідні ліси і болота, допомагали їм відірватися від погоні, навіть рятували від вірної загибелі. Утім, усе це вовки робили не безкорисливо. За свої послуги вони зазвичай брали плату – коня чи худобу. У цьому елементі класичного сюжету відбився базовий принцип “ти – мені, я – тобі”.

Вовчі амулети й талісмани

У слов’ян були популярні амулети з іклів і пазурів вовка, а також зображення з цим звіром. Як і ведмідь, вовк вважався однією з тварин, якими опікувався бог Велес і в яких він вміє обертатися. Амулет “печать Велеса” міг бути зображенням як лапи ведмедя, так і лапи вовка.

“Вовчі” амулети вважалися переважно чоловічими, особливо їх любили носити воїни. Вважалося, що такий оберіг надає силу і спритність, сміливість і рішучість. Він захищає від небезпек, відганяє злих духів, нейтралізує чаклунські чари, відбиває пристріт і псування.

Такий амулет також привертає удачу, дає змогу досягати успіхів у будь-якій справі.

Руна вовка

Рунічний символ вовка у слов’ян нагадує ромб. Якщо розглядати знак знизу, то помітно, що нижня частина трохи виходить за межі основної фігури й немов обламується, утворюючи прямий кут.

У стародавні часи вважалося, що рунічний оберіг вовка – це важливий атрибут знахарів. Він збільшував у кілька разів силу і здібності.

Олень (лось) – священна тварина слов’ян

Священними тваринами для слов’ян були й олені (лосі, що належать до тієї ж родини). Цих мешканців лісів вважали магічними звірами. Існувала думка, що вони вміють творити чудеса і навіть говорити людською мовою. Особливо трепетного ставлення удостоювалися роги оленя. Слов’яни вважали, що вони є уособленням небесного світила.

Олені (лосі), на думку давніх слов’ян, – це втілення верховних слов’янських божеств – Рожаниць (зазвичай їх уявляли як трьох жінок) і Рода, які визначали долі людей і були тісно пов’язані з культом предків. Цих божеств часто зображували на вишивках у вигляді оленів та оленят (лосів та лосей).

Свято Рода та Рожаниць відзначали 8 вересня. До цього часу наші пращури вже завершували збирання врожаю, закінчували всі важкі й важливі сільськогосподарські роботи та готувалися до перших холодів. Щоб усю осінь і зиму не знати біди, цього дня в жертву Роду і Рожаницям приносили оленів.

З приходом на Русь християнства 8 вересня стали відзначати день народження Богородиці (нині випадає на 21 вересня). Це не випадково: язичницькі вірування вплелися в канву християнства, і Рожаниць стали співвідносити з Богородицею і двома “сестрами” – св. Параскевою П’ятницею і св. Неділею.

Вважалося, що благородна тварина – це захисник сімейного вогнища і покровитель шлюбу. За багатьма народними переказами, золоторогий олень, що з’явився на весільній церемонії, обіцяє парі велику удачу і є гарантом довгого і щасливого спільного життя.

Шляхетна хода і розкішні роги робили оленів (лосів) в очах наших предків величними, царственими істотами. Вважалося, що вони правлять іншими рогатими тваринами.

Як і вовк, олень (лось) вважався провідником в інші світи. Оскільки ці тварини дуже стрімкі й наздогнати їх буває дуже складно, то вважалося, що гонитва за ними може привести людину як у вищі сфери, так і в підземне царство.

На ритуальних рушниках (особливо весільних), а також на предметах побуту часто вишивали візерунки, що нагадують оленя та його роги. Цих тварин зображували з коротким загнутим догори хвостом; голову їхню увінчувало коло, а тулуб був вкритий орнаментами, що символізують сонце. Вважалося, що таке зображення дарує удачу, приносить мир і спокій у дім, відповідає за поповнення сім’ї та зв’язок із предками, оберігає від зла.

Заєць – символ молодості та затятої сили

Цього мешканця лісів у минулі часи називали ушканом, косим, капловухим, біляком тощо. Деякі старослов’янські прізвиська зайця актуальні й сьогодні. Примітно те, що у зайця були “сезонні” назви. На початку зими звірка звали наставником, в осінню пору – листопадом, а в літню пору – травником або літником. Степовий заєць – це русак. Прізвисько такої тварини пояснюється тим, що колір його волосяного покриву залишається незмінним (сірим) протягом усього року. Русак – це мешканець степів. Біляком називають лісового жителя, який стає білим до зими. Така пристосувальна реакція дає змогу тварині ховатися на тлі снігового покриву.
Для наших далеких предків заєць слугував символом молодої, затятої сили. Його зіставляли з життям, що народжується. Це результат боягузтва, спритності, спритності та надзвичайної плодючості.

Зайця пов’язували з весняним богом сонця. Вважали, що він символізує продовження роду. Заєць через свою хитрість і спритність здатен протистояти грізній, але дещо нерозумній хижій живності.

Вухатого співвідносили з весняним божевіллям, яким насичений березень. Перед продовженням роду завжди обережне звірятко стає непильним і тому опиняється в лапах хижих мешканців лісу. Водночас боягузлива тотемна тварина слов’ян завжди відбивається від ворогів, використовуючи свої потужні задні лапи.

Швидкого і легкого на підйом звіра слов’яни ототожнювали з променем світла, який здатний ковзати по водній гладі озер і річок. Індійці відносили розглянуту тварину до Місяця, що пояснювалося кольором його “одежинки” – біла. Коли до нас прийшло християнство, тотемну тварину почали називати нечистою. З цієї причини в той далекий час зародилася прикмета, згідно з якою, косий, що перебіг дорогу, є провісником біди.

Нерідко швидку тварину порівнювали з блискавкою, яку на землю посилає Перун.

Зайці разом із білками вважалися причиною бур і ураганів. Тому люди, перебуваючи в морі, на річці чи озері, ніколи не згадували таку живність, бо це викликає гнів у водяного.

Корова і бик – священні домашні тварини слов’ян

Серед домашніх тварин найбільш значущими були корова і бик, тільки ось шанувалися вони по-різному. Корова, що дає багато молока, з якого роблять смачні та поживні продукти, була справжнісінькою годувальницею для наших предків. Тому в давнину корів дуже цінували, їх дуже рідко забивали на м’ясо (тільки тих, які не дають молока).

Корова була символом фертильної і плідної жінки, турботливої матері. Недарма на Русі був популярний жіночий головний убір, званий “кичка рогата”, який уподібнював свою господиню корові. Такий головний убір носили, як правило, молоді заміжні жінки, а в старості вони змінювали кичку на безрогу. Це означає, що коров’ячі роги були символом жіночої продуктивної сили.

З коровами також асоціювали наречених, у деяких російських діалектах слово “корова” має також значення “наречена”. Звідси, ймовірно, виник обряд розплітання навпіл коси нареченої й укладання волосся в зачіску, що нагадує роги корови.

Звідси також один з основних весільних ритуалів: обдаровування молодих короваєм – невеликим хлібом у вигляді калача з рогами. Цей хліб був символом достатку і плодючості, якою володіють корови. Недарма саме слово “коровай” походить від слова “корова”.

Корова також символізувала місяць і небо – через схожість її рогів із півмісяцем. Коров’яче молоко при цьому асоціювалося з Чумацьким шляхом – частиною нашої галактики, яку видно із Землі як блискучу білясту смугу, що розсікає небо.

Через це в міфології багатьох народів світу, зокрема і слов’ян, корова виступала як творець світу, прародителька всього живого, яка своїм молоком напуває землю. Молоком такої корови часто виступав благодатний дощ, який своєю цілющою вологою зрошує поля, луки і ліси. Часто хмари також асоціювалися з небесними коровами.

Якщо корова була символом жіночого начала, то бик відповідно уособлював собою чоловіче начало.

На відміну від корів, які були дійними тваринами, бики, як правило, орали землю. З цієї причини вони символізували грубу силу, впертість. Їх відносили до найвитриваліших створінь. Існувала думка, що спочатку бики – це небесні робочі тварини, якими з людьми поділилися небожителі.

Бик також був символом сміливості, рішучості, люті. Не дарма ж у “Слові о полку Ігоревім” князь Всеволод Святославич, хоробрий і доблесний воїн, величається епітетом “буй-тур” (“буй” давньоруською мовою означає “сильний, відважний”, а тур – це первісний бик, який був поширений у лісостепах і степах Східної півкулі, нині вимерлий).

На Русі бик шанувався також як символ родючості та продуктивних сил. Він був однією з іпостасей бога сонця і весняної родючості, близькоспорідненого богу родючості Ярилі (можливо, потім його функції були покладені на Перуна). Деякі слов’янські народи навіть відзначали свято, що збігається із зимовим сонцестоянням і поступовим переходом до весни.

Талісмани із зображенням бика

Будучи символом родючості, бик (тур) вважався уособленням достатку і багатства. З цієї причини він був також традиційною жертовною твариною: його часто приносили в дар богам.

У слов’ян були популярні талісмани із зображенням голови бика – вважалося, що вони надають своїм володарям силу, витривалість і напористість, приносять удачу, забезпечують багатство.

Кінь – символ сонячної енергії

Поряд із коровами та биками незамінними в кожному господарстві були, звісно ж, коні. Ці сильні, витривалі й невибагливі тварини виконували безліч найважливіших функцій: вони були і годувальниками, які допомагали селянам обробляти землю, і засобом пересування, і перевізниками вантажів. Брали вони участь і у військових походах і битвах.

Не дивно, що здавна коні були дуже шанованими тваринами. Білого коня вважали символом самого сонця, що запліднює землю своїм цілющим теплом. Давньоруський бог сонця Хорс уявлявся слов’янам білим конем, що здійснює свій біг зі сходу на захід. Хорс вважався молодшим уособленням Сонця, Сонцем-немовлям, недарма свято на його честь справлялося в період між зимовим сонцестоянням і весняним рівноденням.

Завдяки своїй швидкості, жвавим і високим стрибкам у язичницьких віруваннях давніх слов’ян кінь часто виступав як чарівна тварина, що тягне по небу колісницю богів. Коней вважали сполучними ланками між небом і землею, світом богів і світом людей.

Їхня природна міць, жвавість і нестримність робили їх уособленням неприборканих сил природи. Усі значні природні явища – вітри, хмари і хмари, громи і блискавки – уявлялися у вигляді коней. Приборкання дикого коня символізувало підкорення самої природи, недарма в багатьох народів, зокрема й у слов’ян, подібне випробування входило в обряд ініціації, який мав пройти кожен чоловік.

І недарма коні були обов’язковими учасниками різних обрядових гулянь (наприклад, на Святки або Масляну) – вважалося, що таким чином можна заручитися підтримкою вищих природних сил.

Коней наділяли надприродними силами. У російських народних казках часто фігурують чарівні коні, які вирізняються незвичайною міццю, мудрістю і магічними здібностями. Вони в усьому допомагають своєму господареві, нерідко рятують його від неминучої загибелі, розправляються з усяким злом і нежиттю.

Обереги й талісмани із зображенням коня

Не дивно, що настільки позитивний символ, як кінь, ототожнювався з усім хорошим – щастям, удачею, багатством. Ця тварина вважалася найкращим обережним символом. Амулети із зображенням кінської голови були дуже популярними і зустрічалися буквально всюди.

Взяти хоча б коник – традиційний елемент зовнішнього оздоблення російської хати. Він являв собою зображення однієї або двох кінських голів на верхньому горизонтальному ребрі даху. Такий архітектурний елемент виконував не тільки декоративні функції, а й магічні – вважалося, що коник оберігає житло від злих сил.

Зображення коня часто прикрашало селянські хати як зовні, так і всередині. У кожній хаті можна було побачити зображення коней, а також атрибути кінської упряжі (наприклад, підкови, дзвіночки).

Цікаво, що череп коня часто закладали у фундамент споруджуваної хати – це була свого роду “будівельна жертва” і водночас оберіг. Голова і череп вважалися вмістилищем душі тварини, тому їх активно використовували в різних обрядах. Так, кінські черепи встановлювали і в язичницьких святилищах як обереги, їх насаджували на парканах довкола стаєнь і хлівів, щоб вони охороняли стада від хвороб і нещасть.

Птахи – посланці та вісники Богів

В уявленнях наших далеких предків птахи самі по собі були священними істотами – вже тому тільки, що вони вміють літати. Птахів, що перебувають у небесних височинах, вважали посланцями і вісниками богів. Люди вірили, що птахи вміють передбачати події, мають магічні здібності, можуть відганяти злих духів.

При цьому вважалося, що птахи тісно пов’язані з потойбічним світом, у них бачили втілення душ померлих людей. Недарма в деяких регіонах слов’янського світу була традиція годувати пернатих на 40-й день після смерті родича: вірили, що душа покійного обов’язково відвідає близьких в образі птаха.

Однією з найбільш шанованих птахів вважався півень. Півень був символом сонця, що сходить, життя, родючості та природи, що відроджується; його часто використовували в різних обрядах, покликаних забезпечити достаток і достаток. Так, наприклад, ці птахи неодмінно “брали участь” у весільній церемонії (щоправда, найчастіше як жертва).

Особливою магічною силою наділяли досвітній півнячий крик: вважалося, що разом із ним відступає не тільки ніч, а й усе погане, що вона символізує. Тому крик півня в різних народних переказах часто виступав як засіб, здатний прогнати нежить і злих духів.

Курка і качка, своєю чергою, були прообразами турботливої матері. Куряче або качине яйце – це символ космосу і світу в цілому. У зародку яйця укладено все, що колись буде створено. У цьому сенсі яйце є символом відродження, вічного життя і знаменує собою перемогу весни над зимою, дня над ніччю.

Особливою магічною роллю давні слов’яни наділяли качок. Адже недарма в казках про Кощія Безсмертного вказується, що смерть його міститься в голці, що міститься в яйці, а воно, своєю чергою, міститься в качці.

Священними птахами слов’яни вважали і лебедів. Неймовірна краса цих дивовижних створінь здавалася нашим предкам неземною. Звідси і віра в те, що лебеді тісно пов’язані з потойбічним світом і наділені надприродними здібностями.

У російських народних казках лебеді часто виступають як переносники і провідники в інші світи, як володарі живої води і чарівних молодильних яблук.

Настільки ж великою пошаною на Русі користувалися соколи. Завдяки видатним мисливським здібностям цього птаха вважали символом шляхетності, доблесті, сили духу та військової удачі. У казках соколи часто виступають як помічники й захисники, а іноді й самі є головними героями (як, наприклад, Фініст-Ясний сокіл – прекрасний юнак, здатний перетворюватися на птаха, пір’я якого має магічні властивості).

Наші предки дуже шанували лелек і журавлів. Ці пернаті символізують відродження, пробудження природи. Вони прилітають навесні, приносячи із собою весну і радість. Лелекам приписували людські якості, зокрема вірність, доброту і чуйність.

Слов’яни завжди зустрічали лелек і журавлів. Рідко хто залишався в будинку, адже вони несли родині щастя, якщо попросити їх про це. Лелеки, що звили гніздо на будинку, – це сприятливий знак, що гарантує домочадцям достаток і удачу у всіх починаннях.