Наш медовий місяць із духовністю рано чи пізно закінчиться. Причому обов’язково розчаруванням у ній. Однак не варто з нею прощатися, бо це буде передчасним прощанням. Справжній з нею роман можливий тільки після подібного розставання.
Розчарування в духовності не тільки неминуче, а й необхідне. Хоча б для того, щоб позбавити її гламуру. Ваше духовне життя почнеться по-справжньому тоді, коли вас перестане лякати страх повторного в нього занурення. Коли ви поваляєтеся на диванчику цинізму.
Піде з життя більшість книжок, а в тих, що залишаться, ви відчуватимете своїх старих друзів, які не потребують перегляду. Хіба що сторінку раз чи кілька на місяць.
Зникне більшість практик, а з тими, що залишаться, ви почуватиметеся дуже природно. Як в улюблених джинсах і футболці, які можна носити не знімаючи.
Зникне більшість ваших духовних прагнень, а ті деякі, що залишаться, сприйматимуться меншою мірою як прагнення, а більшою – як невимушене дихання. Добре на початку, в середині та наприкінці.
Не буде більше необхідності уникати те, що вважалося бездуховним. Бездуховність перестане бути годівницею духовних “треба” і “повинен”. Провина за зайві калорії або погані новини заміниться доброзичливим наглядом, що не створює проблем із подібних послаблень. Коли ми їмо або читаємо чортзна-що, з цього не буде створюватися проблема, усвідомлено ми це робимо чи ні.
Якою б дисципліною ми не стали займатися, вона не буде випливати тільки з одного нашого аспекту, що панує над іншими. А від сутнісного і сердечного сприйняття того, що необхідно. Може здатися, що ми стаємо лінивішими, ніж раніше. Але, насправді, ми робимо набагато більше, оскільки перестаємо воювати самі з собою. Замість війни зі своїми слабкостями, ми переносимо їх у своє серце. Замість того, щоб позбуватися тих якостей, які нам не подобаються, ми розвиваємо краще до них ставлення.
Нашим Шляхом більшою мірою стає близькість, а не трансценденція.
Пошук поступається місцем живому і глибокому життю. Запитання все ще виникають, але вимагають чогось більш реального, ніж прості відповіді. Налаштування на Реальність стає опорою, а не метою. Деталі перестають бути простими деталями. Зосередженість на тому, що може бути, поступається місцем увазі на тому, що є зараз. Тобто надія (ностальгія за майбутнім) замінюється вірою (радикальною вірою в зараз).
Ми можемо здаватися більш егоїстичним, але наш егоїзм не стоятиме на шляху. Наше прагнення до повного пробудження збережеться, за винятком розпачу й амбіцій, які його раніше забарвлювали. Там, де ми раніше поспішали і поспішали, тепер не буде штовханини і метушні. Буде просте прийняття того факту, що ми вже “прив’язані” до буксирувального троса. Навіть якщо ми і відхилимося від Шляху, все одно залишимося на ньому.
Життя після духовності – початок справжньої духовності. Без феєрверків, оплесків, поплескувань по плечу. Без необхідності вдавати із себе людину духовну. Це початок особистого НІКТО. Причому не в розумінні знищення, а у вигляді одкровення. Це – оголеність живого відкриття і початок справжньої індивідуальності. Повсякденний ХТО-ХТО – зосереджена на “я” індивідуальність, поступається місцем НІХТО, в якому, за гарного догляду, створюється простір для автентичної самості. Або індивідуальності зосередженої на Бутті.
Життя після духовності присвячене тому ЩО ДІЙСНО ВАЖЛИВО.
Усе що відбувається – практика. У кожній ситуації – можливість. Учитель всюди. Немає свободи від нашої свободи. Йде піна розуму, пробуджуючи і звільняючи тіло, землю, випускаючи Душу, розплутуючи всі наші мрії. Розкриваючи нас до того, для чого ми прийшли в цей світ і ким у ньому є.
© Велар Вольф
