Звичайно, кожна наша поїздка обов’язково включає відвідування мальовничих водоспадів, як знаних нами, так і новеньких. Адже приємно зануритися в їхню природну крижану прохолоду (у будь-яку пору року) та й просто насолодитися вируючою природньою стихією води. Отже Буковинські водоспади, що розташовані близ селища Розтоки Чернівецької області (які також називають – Смугарські водоспади), були в наших планах, тим паче, що ми були недалеко (у Яворові Івано-Франківської області, де жили біля Терношорської Лади). Також ми знали, що недалеко від цих водоспадів розташовані Протяті Каміння та досить відоме у Західній Україні прадавнє святилище “Соколине Око”.
Смугарськи водоспади (Буковинські водоспади)
Осінь вже розпочала свою ошатну ходу й легесенькими різнобарвними плямами приміряла свій чарівний пензлик до полотна природи. Сонячний та теплий день шепотів приємності, шлях від села був огорнутий прадавніми буками і, в купі з прекрасною компанією однодумців, обіцяв бути цікавим. Але ми навіть не уявляли наскільки то буде цікаво, екстремально й неочікувано…
Звичайно ж йти просто по дорозі не зовсім те, тож ми вирішили спустилися до русла. Хоча приходилося долати річкові пороги, але нам пощастило, бо спекотне літо знизило суттєво рівень води (слизьке каміння часом ловило наші падіння, але то байка).
В якийсь момент один з учасників нашої експедиції вирішив від’єднатись для власних досліджень по своїй тематиці (ненадовго). Ми домовилися про місце зустрічі й рушили далі…
Все навколо було схоже на безліч світлин – прекрасних, живих, дихаючих спокоєм та вражаючих: різнорівневі струмки Смугарських водограїв, переспіви птахів, пахощі трав. Шлях дедалі звужувався і наша компанія непомітно опинилася біля витоку річки. Це було досить незвичайне видовище, уявіть: один берег – крута (під 45°) скеля, гладенько “вилизана” струмками, а інша сторона – стрімка гора, щільно вкрита непролазними хащами, попереду – теж хащі з невеликим струмками, ширина нашої “стежини” не більше півметра, а значить далі шляху нема. Поробили знімків, отримали чудові емоції, тож розвертаємося назад, до місця зустрічі. Але…
Шлях до Протятого Каміння та Соколиного Ока
В якийсь момент, ми чисто випадково (хоча знаємо, що випадковості не випадкові) подивилися в навігатор і нас осяйнула ідея!
Судячи по карті, ми опинилися непристойно близько від Соколиного ока (скельний комплекс, який за різних обставин у нас не виходило дослідити). Тож було вирішено знайти товариша та рушити до Скель. І ми рушили до місця зустрічі, гукаючи нашого друга, одночасно шукаючи стежину в потрібному напрямку. Через якийсь час стало зрозуміло, що ніхто не відгукується, а таке буває з нашим другом, бо він захоплюється вельми цікавою справою, яка поглинає його повністю (на додачу і на превеликий жаль, мобільного покриття в таких місцях нема). Отже доріжка не знаходиться, товариша нема, а час спливає і можливість також.
Командою було прийнято рішення піти просто “напрямці” до Скель, бо таким чином ми зможемо скоротити дорогу, хоч одним оком подивитися на Скелі і скоренько повернутися до місця зустрічі (полюбляємо ми такий спосіб скорочення походеньок, адже на цьому шляху завжди знаходиться щось цікавеньке й пізнавальне). А ще, тим паче, наш товариш такий, хто знайде вихід з будь-якої ситуації з холодним розумом! Отже вирішено: скорочуємо шлях, а значить ліземо в хащі!
Протяті Каміння
Час від часу звіряючись з навігатором, ми дерлися вгору і вже скоро вийшли на невеличку стежину, яка вела в бік Скель. Доріжка стала ширитися, і ми побачили мегалітичного виду комплекс, якого не було на карті (казали ж, що ходити хащами завжди цікаво). Але пам’ятаємо – часу обмаль, тож рушаймо далі, бо Скелі наші вже десь дуже близько. Але… Скоро стежина розчинилася і зникла, як не було. Навігатор – єдиний “знавець” цих місць показував нам втішне “майже поруч”. Рухаємося навпростець, тобто знову деремося вгору, йдемо крутим схилом, який щільно вкритий незайманим листяним килимом, і через якийсь час знову виходимо на доріжку (!), яка нізвідки взялася, веде через маршрутно промарковані дерева, а навкруги починають з’являтися камінці, камені, валуни, скелі (ов-ва!). Стає дедалі цікавіше, бо трапляються віконечки у скелях, лази, петрогліфи – чаруючий простір навколо і наша тема! Судячи з усього, ми вийшли на Протяті каміння, які за інформацією, яка у нас була, повинні знаходитись недалеко від Соколиного Ока. Ми “залипли” на деякий час…
Проте, навігатор співав своєї “ще недалеко”…Нє, ну вертатися не варіант, адже ми вже у цілі, тож крокуємо вперед! Аж ось і ця доріжка промаркована розчинилася (!), ми в шоці, бо такого ще не бачили, тим більше двічі за один маршрут. А попереду – крутезний схил в яр, на протилежному боці якого видніється щось скелеподібне й величезне. І жодної стежини, навіть натяку нема на те, що тут хтось колись взагалі ходив… дива та й годі.
З превеликою осторогою, потроху спускаємося донизу і дійсно щось монументальне стає ближче, валуни, мегалітичні споруди, одним словом – хвилююче, бо простір навколо ніби з паралельної реальності. Тут є на що подивитися: каміння-карти, “гравірування”, чашні камені, лики, зооморфні та антропоморфні подоби – все фотографуємо, робимо невеличкий привал, та піднімаємося з яру так само круто вгору. Чим вище піднімаємося, тим більше чути присутність людей (вони що, прилетіли?), а значить, ми таки на місці.
Святилище “Соколине Око”
Так і є! Ми знайшли дорогу до Скель (точніше проклали), а значить десь тут має бути оте саме величезне “око” – брама. Нас розділяє остання перешкода – канат, аби залізти на невеличку висоту метри зо 2. І це виявилось нездоланною перешкодою для одного з нас (страх висоти), тож, після кількох невдалих спроб переконати, ми вирішуємо його залишити тут (бо вертатися будемо цією ж дорогою).
О, ця неймовірна мить, коли нам вдалося вилізти на гору! Це описати важко, бо всі органи відчуттів наче занурилися в сенсорний простір: переливи кольорів, повітряна свобода, п’янкі аромати, відлуння звуків звідусіль, і…Вона…Велична верхівка, арка Скелі. А ми стоїмо на довжелезному хребті, округло вилитому, “м’якому”, ніби вишитому ходами-лабіринтами, прикрашеному “оглядовими” підвищеннями, і витисненими глибокими “лонами” (лягаєш в позу дитятка й розчиняєшся), петрогліфами, схемами, і кожен з нас знайшов тут своє місце. Схоже, що ми знаходимося в своєрідному “центрі керування польотами”, бо така кількість всього навкруги, що це бентежить, розбурхує уяву – все вказує на те, що в прадавні часи тут було місце якогось надважливого сакрального дійства для обраних, для тих, хто шукає…себе. І, як і годиться, воно пов’язане з положенням сонця у визначені дні року.
Що далі? Ще одним з апогеїв цього маршруту став…телефонний дзвінок від нашого товариша (який відокремився найпершим, внизу по своїй справі). Чому апогей? Не тому що він (товариш) зробив нам безліч дзвінків поки ми були поза зоною досяжності, а тому, що ми пропали на чотири(!) години… Хоча за нашими відчуттями (бо ми поспішали) минуло не більше ніж півтори! Пора вертатися. Наостанок ми пішли подивитися на головну скелю знизу, у всій красі і це направду епічне видовище. Звісно ж коли поруч нема юрби людей, що смітять, п’ють, розводять галас. І що цікаво, ніхто з них не знає дороги до нашої відправної точки маршруту, бо вони прийшли з іншої сторони. Але надія наша знайти ще коротший шлях (аби товариш знизу не переживав за нас) була високою. Знову крутий спуск навпростець іншим шляхом. Та невдовзі ми зрозуміли, що з кожним кроком шанс заблукати в хащах зростає, треба вернутися до Скель та все ж таки піти як і йшли сюди.
Зворотній шлях, хоч і був наче в пам’яті, проте змусив похвилюватися (деяких дівчат точно). Втома таки давалася взнаки. Наостанок прийшлося, продиратися через хащі, але ми знали (завдяки навігатору), що потрібна стежина якраз за ними і вона точно не щезне.
Спустившись нещезаючою стежиною до вже знайомого русла річки ми невдовзі опинилися біля машини, і нашого друга-дослідника. Він звісно був на емоціях, бо хвилювався. Це ж не жарт, коли команда пропадає на вісім годин (!). Так-так, спуск зайняв так само багато часу, не дивлячись на те, що ми не робили перепочинку дорогою.
Як висновок хочемо зауважити, що з усіх досліджуваних сакральних місць цього регіону лише малесенька часточка ( про яку ми знаємо) є такою надтаємничою, схованою, непроглядною тобто без доріжок, маркувань, з такими перешкодами, що є не випадковим, адже людство в своїй більшості взагалі не підозрює, та й не готово до відкриття тої інформації, схованої часом та простором. Звісно ми могли з самого початку проігнорувати спокусу піти напрямці хащами, перелаштувати план подорожі, щоб піднятися більш популярним та легким маршрутом до Соколиного Ока.
Про що це для нас? Можливо про те, що ми (інтуїтивно) пройшли шляхом тих, хто в прадавні часи робив це, а значить ці наші пращури мали подолати невідому путь (керуючись лише внутрішнім голосом), та потрапити на це таємниче місце у визначений для кожного час, знайти “своє” місце тут, та “прийняти” свій шлях, зустрітися з чимось дивним і непояснюваним… Можливо…
Проте, наші маршрути завжди діаметрально відрізняються від тих, які рекламуються турфірмами. Наші маршрути – напрямок інший, не конвеєрний. Наші маршрути народжуються інтуїтивно також. І вони відкривають в кожному з нас таємні ресурси, знання, природне начало.
Тож гайда з нами за пригодами й відкриттями!
