Зараз мова піде про слов’янські річки та суть назв річок, про приховані глибокі смисли у слов’янській міфології. Водойми для людей за всіх часів були джерелом прожитку та життя. Навіть слова “річка”, “мова”, “рука” пов’язані за змістом. Наприклад, у великого майстра слова Пушкіна О.С. – “…а слова-то говорить, ніби реченька дзюрчить…”. Слов’янські річки та вода загалом – це та поживна волога, що дає нам життя та харчування, вона, як і рука, робить ходи в землі. Мова – це вміння, яке дає нам можливість бути зрозумілим, дає поживу духовну, а рука – це та частина нас, що допомагає творити.
Річки раніше були чистими, глибокими, уздовж них селилися люди, з них можна було пити воду, не боячись захворіти (про чистоту річок зараз ми знаємо, як і про те, що багато з них, які раніше були судноплавними, просто пересохли). Уздовж річок, ліворуч чи праворуч, була дорога (від слова “дорога”, важлива), вона була одна, а для того, щоб перейти з одного на інший берег, створювали переправи, які для довговічності “мостилися” камінням. А вже пізніше, коли з’явилися переправи над річками, вони стали називатися “Міст”.
По дорогах завжди ходили, а річка є дорога, тому моряки “ходять”.
Якщо потрібно було потрапити з однієї річки в іншу, потрібно було “доходити” до гирла, а це довго, тоді між річками робилися “шляхи”. Тому правильно назвали “Залізниця” (вона одна, але шляхів у неї багато). Між річками було багато шляхів, бо річки були довгі, а щоб не загубитися в дорозі, ставили особливі насічки на деревах, або зрубували і ставили жердини. Йдучи вздовж них, говорили “йти шляхом” або подорожувати. Але траплялося так, що мандрівники поспішали і перехід зі шляху на шлях був також довгий. Тоді шукали місцевого жителя, який знає сполучні дороги, діагональні. Такі шляхи називалися “торопа”, від слова “квапитися”.
Отже, ми вміємо ходити, прямувати, поспішати, а ще є такий вираз “бродити”. Брід – це прохід через будь-яку перешкоду (річку, гать, ліс). Бродити ми можемо не прямо, а витіювато, зигзагоподібно.
На річках також прали одяг і мили посуд. Для цього робили окремі неглибокі (по коліно) загати за допомогою тих самих бобрів, які були ручними (як і ведмеді). Для прання використовувалася мощена камінням загата. Прали попелом і лугом, тому вода була не дуже прозора, але проте проточна, щоб нести бруд, а не білизну. Після прання вода спускалася. Для посуду була інша загата, з піщаним дном для кращого очищення від жиру. У цих піщаних загатах розводилося багато раків, тому вони називалися “раковина”.
До речі, тепер вам відомо, де раки зимують, правда?
Ще трохи про слов’янські річки
Як відомо, річки мають високий і пологий береги.
Ще з давніх часів люди селилися вздовж річок. На низькому березі засівали поля (близькість поливу), а там, де хотіли осісти, утворювалися поселення або села. Хоч і привільно в низинах було господарювати, худобу домашню випасати, але самим людям не дуже добре: то річка розіллється, то нападе хтось. Будували тому в селах времянки (ТИМЧАСОВЕ житло) та хати (ПОЗБІГАННЯ від тимчасових труднощів, українською та ж времянка).
На високому березі теж селилися люди, але здебільшого ті, хто завинив і був вигнаний із поселення. Вони були майже всі ремісниками, і будували вже не просто хати, а оборонні споруди, оточували які ДЕРЕВ’ЯНИМ частоколом (звідси – “село”). Коли людей ставало більше, села об’єднувалися й огороджувалися вже одним, спільним парканом і оточувалися водним ровом. Виходило місто (від слова “городити”, “огороджувати”). Це вже була фортеця, усередині якої була військова частина, ремісники, темниці (в’язниці). До берега робили спуск – вихід, бо бойові дії здебільшого велися з води. Розбивали на спусках парки: били, “впорядковували” лад дерев для “кращого” прострілу лучниками в певних напрямках і шляхи робили в тих самих напрямках, а решту місць завалювали, щоб ворог не зміг підібратися. Зараз назва парк є в нашому побуті, а в усьому іншому світі вона перетворилася на “паркінг”: упорядкований парк автомобілів.
На берегах річок, біля парків робили заводі військові, в які човни, ленки (баркаси) та човни заходили. До речі, місто, яке “смолило” льонки, називалося… Смоленськ!
Села також із часом, розростаючись і збільшуючись, об’єднувалися, господарювали і стали називатися “весі”. А що ж означає фраза “ні до села, ні до міста”? Вона позначає місце проживання розбійників.
Отже, “подорож містами і селами” тепер зовсім інакше розуміється, чи не так?
До нових цікавих відкриттів!
Автор: Рунмайстер
