Заповіт свободи – таємниця Кобзаревого Заповіту

В цій статті ми розглянемо та розкриємо цікавий, інший сенс Тарасового “Заповіту”. Тому що інформація, яка нас знайшла минулого року, має право бути промовленою та проявленою саме в цей важливий час. Тим паче, що 9 березня (дата публікації статті) – його день народження. Хочете – вірте, а хочете – перевірте…

Ми всі знайомі з Великим Кобзарем, Тарасом Григоровичем Шевченком, зі шкільних років. Його вірші, поеми, завжди пізнавані, та використовуються багатьма як влучні вислови до якихось важливих тем, в побутових бесідах тощо. І дійсно його творчість бентежить, та не втрачає актуальності вже кілька століть. Його творчість глибинно та яскраво показує циклічність історичних подій, міжкласових та міжнародних стосунків, наших характерів та прагнень, погноблення та боротьбу за волю довжиною в кілька століть.

Шевченковий вірш “Заповіт” для нас минулого року відкрився з нового боку. А ще давніше, років зо 5 тому, під час подорожі до Варварівської зони (Запорізька область) ми помітили цікаву аномалію, яка в ключі цього вірша зараз розставила крапки над “і”.

Але про все детальніше та по – порядку.

Восени 2018 року ми шукали, де б поїхати компанією на вихідний, тобто щоб було недалеко, пізнавально та цікаво. Наш вибір припав на місце, що називається Варварівська зона (докладніше про неї можна дізнатися на сайті). Тепла, приємна компанія дослідників, комфортна погода і кілька місць для відвідування, та милування дніпровськими краєвидами.

І ось на одному такому місці, що розташоване на протилежному березі, навпроти Микільського – на – Дніпрі, ми зупинилися, спустилися до невеличкого пляжу в межах села й любувалися величним прадавнім Борисфеном – Дніпром. Говорили про святилище (на іншому березі), яке є одним з улюблених місць відвідування, про ночівлі в лісах неподалік, про особливу енергію тих місць, про його історію. Наприкінці, як звичайно, закортілося зробити фото на згадку, і ось тут нас спіткала така неочікуваність, що фотографії не “хотіли” робитися (гальмували телефони), в різних режимах фото “зависав” над визначеним місцем наче перед невидимою перешкодою. Навіть ті фото, які все ж таки вдалося зробити виглядали дуже дивно. Причому це було перевірено на кількох пристроях! Ми висловили припущення, що це прояв геопатогенної зони, бо були вже неподалік від основного місця призначення, зберегли кілька найбільш “нормальних” світлин й рушили далі по маршруту, насолоджуючись крайніми теплими днями перед затяжною зимою.

Забігаючи наперед, скажемо, що ця цікава подія з фотографіями скоро вже стерлася з пам’яті, але нещодавно за таких самих цікавих подій “воскресла”…

А на дворі вже був 2022 рік, рік, що перевернув все та всіх догори дригом, змінив реальність на “до” та “після”. І одного разу, деяким людям із нашої групи, після деякого періоду адаптації, захотілося зробити ковток свіжого повітря, так би мовити ненадовго змінити лаштунки реальності.

І ось восени минулого року вдалося знайти час для однієї з “перезавантажувальних” невеличких подорожей до парку Кульбашевої (Дніпропетровська область). І там ми побачили та дізналися багато цікавого, бо природа лікує і це правда. Та ось родзинкою стало саме спілкування про Шевченка, а саме про місце, яке він відвідував за життя (мова про Запоріжжя), тогочасний Олександрівськ, про те, що він дуже полюбив його, бо вважав колискою волевиявлення та свободи духу українського. А найбільше йому полюбився лівий берег Дніпра, в районі козацького села Нешкребівка (сьогодні село Вознесенка), яке стояло на підвищенні.

Тарас був зачарований рідною природою, рідними місцями, а річка Дніпро мала для нього сакральне значення, особливо пороги…

Існує думка, що насправді в його “Заповіті” місцем захоронення мало бути саме це підвищення біля порогів, а порівняння “ревучий” це не про Дніпро, а про його найпотужніший поріг Ненаситець, який називали козаки також Дідом, та Ревучим. Що цікаво, місце, яке так полюбилося Кобзареві знаходиться якраз поблизу Микільського – на – Дніпрі, як і цей поріг. А поріг цей був настільки потужним, активним, говірким, що його було чути за десятки кілометрів. Це було особливе енергетичне місце, місце вируючої сили. Співпадіння? А опис війни і умова його заступництва перед Богом за нас? Цікаво, чи все написане Шевченком у Заповіті є ключем до такої бажаної, такої вистражданої століттями нашої свободи?

Поріг Ненаситець на карті Шуберта 1853 року

Поріг Ненаситець ненаситець на старовинних фотографіях до його затоплення

А далі ми почули опис чародійства, та так званого оживлення “Заповіту” з використанням червоного вина та солі. Якщо докладніше, то це звучало  приблизно так: написавши від руки текст вірша зі слів “…як понесе…” взявши пляшку червоного вина та жменю солі, треба вийти до проточної водойми, або в разі неможливості, дома відкрити кран з водою, висипати жменю солі на аркуш з віршем, включивши внутрішній намір, та направивши його на місце, де твориться наша перемога, прочитати вголос одночасно лиючи на аркуш з сіллю вино. Найкращим часом для даного дійства є дні, що передують шевченковим та після нього.

Таке незвичайне трактування, та описане дійство здивувало так, наче тронуло потаємні струни прадавнього інструмента нашої підсвідомості…

І ось тоді, ввечері, вдома знайшовши той вірш, ми ніби вперше осягнули його…

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу… отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися… а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

25 грудня 1845 року, Переяслав.

Скажемо чесно – цей обряд ми ще не пробували, але подібні, з використанням солі, рідин (вино, квас тощо), звичайно неоднорозово проводили.

Доречі, після тої подорожі одному з нас захотілося перевірити знання напам’ять цього вірша, і перебуваючи в стані дрімоти з цікавості подумки цей вірш пролунав… Потім ми дізналися, що ця людина різко, зненацька перенеслася подумки до берега ріки, в водах якої лежала прозора велетенська розкрита книга…

При зустрічі ми дізналися про цей ефект, та в нашій пам’яті яскраво спалахнув той спогад про невдалі спроби фотографування, і все стало на свої місця, наче Кобзар зв’язав місточком ті давні події та сьогодення…

Березень вже почався і тема Кобзаря як раз на часі. Ми не закликаємо вас зробити так, як описано вище, але якщо вам захочеться щось спробувати – слухайте себе, бо люба дія – то є ключ до відповіді. Дія – то спосіб “спілкування” з простором, з природою. Коли ми на природньому місці спробуємо розслабитися і припинити внутрішню базіканину (хоча б ненадовго), тоді ми стаємо справжніми, ближчими до відповідей мудрості Всесвіту, до свого єства.

Хочете – вірте, хочете – перевірте…

Досліджуйте, подорожуйте рідним краєм, бо ми того варті!