Витоки української сім’ї простежуються на нашій території ще з доби раннього палеоліту (приблизно 200 тис. років до Хр.), а на думку М. Грушевського, чіткі форми сімейного союзу в Україні виразно виступають в індоєвропейську епоху. Хліборобське життя стародавніх українців впливало на родинний устрій. Осідлість, стабільний прибуток від праці на землі, чим переважно займалася жінка, робили матір головною особою родини і надовго закріпили тут елементи матріархату.
Рівноправність стосунків виявила себе також у правах жінки на майно, зокрема, на так звану материзну, що не характерно для деяких інших народів, де повним власником є лише чоловік. Не поодинокими були випадки, коли жінка ставала навіть номінальним головою (“Чоловік підпирає один кут хати, а жінка — три”). Уважають, зрештою, що емансипованість української жінки пов’язана не лише із залишками матріархату в українському характері, а й часто з вимушеною відсутністю чоловіка вдома (визвольні війни, козакування, чумацтво тощо). Жінка нерідко повинна була брати на себе відповідальність голови сім’ї й виконувала чоловічу роботу.
Справа одруження — творення сім’ї — у наших предків мала не лише особистий, а й громадський характер: на підбір пар впливали, зокрема, парубоцькі та дівочі кола (громади), громадська думка, звичаєві норми тощо. Чоловіка, згідно з цими нормами, вважали самостійним лише після одруження. Тривале парубкування не схвалювалося, а до тих, хто взагалі не одружувався, ставилися зневажливо.
Як засвідчує М. Стельмахович, українцям з давніх-давен був властивий культ домашнього вогнища, культ Роду, Вони мали у своєму пантеоні навіть божества, які опікувалися родиною — Рід і Рожаницю. Людина не мислила власного щастя без сім’ї, без домашнього вогнища — “Без сім’ї — нема щастя на землі”.
Культ роду був відлунням того, що ми сьогодні називаємо генетичним кодом, покликом крові. Окремі роди виділялися як “знатні”; до них висувалися особливі вимоги, зокрема моральні й патріотичні. “Знатні роди” в історії народів були їх репрезентантами, носіями їх кращих особливостей. Честь роду зобов’язувала людину поводитися високоморально, бути взірцем для інших. Дуже цінувалася пам’ять про предків і їхні вчинки; від покоління до покоління передавалися матеріальні предмети, залишені ними, — рушники, особисті речі, зображення тощо; ретельно доглядалися могили предків.
Виявом поваги до родини, її єдності були храмові свята, коли члени роду, навіть далекі родичі, які жили в інших селах, збиралися бодай раз на рік — на “храм” — за спільним столом, обмінювалися відомостями про своє життя і так відновлювали духовну єдність роду.
Потяг до збереження цілості сім’ї й роду позначився також і на інших святах та обрядах, особливо в обряді Різдва Христового.
Споконвіків наш народ дбав про фізіологічне здоров’я роду, зокрема, ще з давніх-давен суворо заборонялися шлюбні стосунки внутрішньородового характеру.
Українська родина відрізнялася особливостями свого побуту. Іноземці, які відвідували Україну, неодноразово відзначали охайність української сім’ї. Так, лікар Ґотліб Ґмелін у своїй “Подорожі по Росії”” (1770— 1780) писав, що українці “люблять і пильнують чистоти, для того і в найпростіших хатах у них значно краще, ніж у найбагатших дворян у росіян”. Подібне спостереження у 1812 р. робить Бдвард Даніель Кларк. Порівнюючи українців з мешканцями Московії, він зазначає, що перші “чистіші, запопадливіші, гостинніші, побожніші та менш забобонні”.
Іншою особливістю української родини був і, зрештою, залишається природний потяг до естетизації побуту, прикрашання свого житла, знарядь праці, матеріальних предметів, пов’язаних з обрядами і звичаями (рушники, писанки тощо). Естетизм українки виявлявся особливо в оригінальному покрої та орнаментації її одягу, детальний опис якого у XVII ст. з підкресленою симпатією подають У. Вердум, Петре, згадуваний вже Ґ. Ґмелін та ін.
Завдяки певному здоровому “консерватизмові” у побуті українська родина з повагою ставилася до народних звичаїв і обрядів, дотримувалася законів гостинності. І хоча весь її побут не був ідеальним, бо то правда, що наші предки часом мали схильність і до безтурботного пияцтва, іноді до чвар чи інших вад, загалом організація побуту сприяла духовному зміцненню сім’ї, орієнтувала людину не лише на земне, але й на Високе і Вічне.
