Під генетичною пам’яттю розуміють здатність “пам’ятати” те, чого пам’ятати ніяк не можна, те, чого не було в безпосередньому життєвому досвіді, у життєвій практиці індивіда. Ще її називають “пам’яттю предків” або “пам’яттю Роду”.
Перше, що можна сказати про це явище, – це те, що генетична пам’ять перебуває десь на задвірках пам’яті, у далеких куточках підсвідомості, у сфері відчуттів. Вона іноді випливає з підсвідомості і викликає незрозумілі образи, враження і відчуття.
По-друге, сьогодні вже відомо, що під час вагітності плід в утробі матері близько 60% часу бачить сни. З точки зору С.П.Расторгуєва, автора книги “Інформаційна війна”, це проявляється саме генетична пам’ять, а мозок її проглядає та навчається. “На споконвічну порожнечу, яку судилося заповнити ембріону в материнському утробі, подається генетична програма, що містить уже прожиті предками життя”. Завдяки наукам сьогодні нам відомо, що людський зародок в утробі матері в процесі дозрівання, проходячи весь цикл еволюційного розвитку – від одноклітинного організму до немовляти, “коротенько згадує всю свою історію, як історію розвитку живої істоти”. У результаті чого, новонароджена дитина зберігає в собі генетичну пам’ять, записану всіма її історичними предками. Приміром, новонароджений має здатність триматися на воді сам. Ця здатність плавати через місяць втрачається. Тобто діти народжуються з повним арсеналом знань, дбайливо збережених століттями еволюції в генетичній пам’яті. І до 2-х років у дитини зберігається звукова, зорова, дотикова генетична пам’ять. На жаль, у міру зростання і навчання дитини доступ до генетичної пам’яті зменшується.
Тобто, будучи присутніми в нашій психіці, дані генетичної пам’яті зазвичай не доступні нам у свідомому осмисленні. Оскільки прояву цієї пам’яті активно протидіє наша свідомість, прагнучи захистити психіку від “роздвоєння особистості”. Але генетична пам’ять може проявитися під час сну або стану зміненої свідомості (гіпноз, транс, медитація), коли контроль свідомості послаблюється. Тобто за певних умов мозок здатен “витягнути” цю інформацію.
По-третє, зауважимо, що генетична пам’ять вбудована в структури “колективного несвідомого”. Психолог Карл Юнг розглядав “колективне несвідоме” як глибинний рівень психіки, не залежний від особистого досвіду, і притаманний кожній людині. Колективне несвідоме зберігає безліч первинних, початкових образів, які він назвав архетипами. Вони є не стільки спогадами, скільки скоріше схильностями і потенційними можливостями. За словами Юнга: “Архетипів стільки, скільки типових ситуацій у житті. Нескінченне повторення закарбувало ці переживання в нашому психічному складі, не у формі образів, наповнених змістом, а спочатку тільки як форми без змісту (такі собі матриці – примітка авторів), які представляють тільки можливість певного типу сприйняття і дії”. Причому архетипи не передаються за допомогою культури, заявляв Юнг, а успадковуються, тобто передаються генетично. Таким чином, Юнг вважав, що досвід окремої особистості не втрачається, а успадковується з покоління в покоління, зберігаючись у далеких закутках мозку, що образи і враження від предків передаються до людини через підсвідомість.
Ба більше, згідно з Юнгом, існує певна успадкована структура психічного, що розвивалася сотні тисяч років і змушує нас переживати й реалізовувати наш життєвий досвід цілком певним чином. І ця визначеність виражена архетипами, які впливають на наші думки, почуття, вчинки. “…Несвідоме, як сукупність архетипів, є осадом усього, що було пережите людством, аж до його найтемніших початків. Але не мертвим осадом, не кинутим полем руїн, а живою системою реакцій і диспозицій, що невидимим, а тому й більш дієвим чином визначає індивідуальне життя. Однак це не просто якийсь велетенський історичний забобон, а джерело інстинктів, бо ж архетипи – не що інше, як форми прояву інстинктів” .
За Юнгом архетипи (духовні структури, релігія) пов’язані з фізіологічними інстинктами (тіло), а також колективне несвідоме залежить від еволюції мозку, “бо мозок є головним органом думки” (психіка). Усе це говорить про цілісний зв’язок психіки, тіла і духу.
По-четверте, Юнг уточнює, що через біологічні чинники існують відмінності в колективному несвідомому різних людських рас: “Звісно, на ранньому та нижчому ступені душевного розвитку, де ще не можна вишукати відмінності між арійською, семітською, хамітською та монгольською ментальністю, всі людські раси мають спільну колективну психіку. Але з початком расової диференціації виникають і суттєві відмінності в колективній психіці. З цієї причини ми не можемо перевести дух чужої раси в нашу ментальність in globo (цілком – лат.), не завдаючи відчутної шкоди останній”.
Юнга також підкріплюють інші дослідження. Як приклад, можна навести одне з найважливіших подібних досліджень, яке було проведено під керівництвом доктора Деніела Г. Фрідмана (Daniel G. Freedman), професора-біхевіориста в Чиказькому університеті. У статті “Етнічні відмінності в дітей” (Ethnic Differences in Babies) у (журнал “Human Nature” січень 1979 р.) було опубліковано результати цього дослідження: Фрідман зі своїми колегами піддавали білих, негрів, монголоїдних та індіанських новонароджених впливу однаковими подразниками, і послідовно отримували різні реакції від дітей кожної раси.
Таким чином, можна сказати, що духовний світ кожної людини “генетично налаштований на певні частоти”.
До тих самих уявлень приходять педагоги та психологи, які працюють із дітьми. Оскільки генетична пам’ять людини вбудована в області колективного несвідомого і дана їй “сама собою”, то для її засвоєння не потрібно спеціальних зусиль. Але при руйнуванні цієї пам’яті виникає психічний опір у вигляді найрізноманітніших афектів. Психіка дитини не є чистим аркушем паперу, на якому можна написати що завгодно. Душа немовляти вибірково чутлива і здатна активно реагувати на певного роду впливи. Дії, що входять у протиріччя з тими структурами колективного несвідомого, які визначені “соціально-культурним” архетипом, спричиняють душевні травми – психози та неврози в дітей.
Інакше кажучи, підсвідомість кожної людини, кожної дитини несе об’ємні культурні матриці, що містять у собі повідомлення про норму. Психіка дитини завжди відкрита для сприйняття інформації, але дитина здатна нормально розвиватися тільки в певному руслі, під час виходу за межі якого виникає сигнал небезпеки – невроз. Тобто дитяча психіка може займати будь-яке положення всередині цієї матриці, де вистачає простору для її індивідуальних, групових та етнічних особливостей, які не виходять за рамки загального “соціально-культурного” архетипу.
Тоді стає зрозумілим, чому останніми роками так швидко збільшується кількість дітей, які страждають на неврози. І це діти не тільки неблагополучних сімей, не тільки бідних сімей, які ледве зводять кінці з кінцями, де, здавалося б, вирішальну роль відіграє соціальний чинник. Але дедалі більше і більше це діти “нових росіян”, які, загалом-то, ні в чому не потребують.
Їхнє несвідоме, що містить у собі фундаментальні, піднесені генетичні схильності традиційної культури (духовність, прагнення до вдосконалення), вступає в суперечність зі свідомими установками масової культури. Наприклад, у Росії сьогодні таких дітей приблизно 40% – а це вже серйозна загроза здоров’ю російського народу.
Похмура картина, але водночас знайти вихід із цієї ситуації можливо: просто не суперечити генетичній пам’яті дитини, не заважати їй виконувати свої функції, а навпаки, пробуджувати і налаштовувати її на певну програму. Виявляється для цього не так багато треба. Адже пробудження генетичної пам’яті, розвиток душі людини безпосередньо пов’язаний із засвоєнням рідної мови, всмоктуванням її форм, зворотів і смислів із молоком матері.
“Під час розвитку на дитину впливає середовище, атмосфера, ландшафт, вчинки старших, звуки, інтонації, лад мовлення тощо, – пише Юрій Нечипоренко у своїй роботі “Логіка російської мови”. Чудово, якщо всі ці структури діють “в лад” – тоді ми маємо цілісне виховання. (Саме таким і було народне виховання – зауваження авторів). Однак навіть якщо виникає деяка неузгодженість, “різнобій”, структури можуть підстраховувати одна одну – і однаково виникне “руська (слов’янська) душа”, як суб’єкт народної руської (слов’янської) культури. Вона споконвічно (генетично) передіснує”.
Причому, те колективне несвідоме, що входить в “устрій душі”, є “предсуществующим” душі, її “першоформами”, виявляє себе у витоках логіки мови (“діалектичної” логіки, в якій, за Гегелем, відбувається мерехтіння, між “буттям” і “ніщо”, характерне для категорії “становлення”).
Класик мовознавства Вільгельм фон Гумбольт писав “… слова і форми слів утворюють і визначають поняття, і різні мови за своєю суттю, за своїм впливом на пізнання і на почуття є насправді різними світобаченнями”.
Адже в мові народу міститься пам’ять про пізнання світу цим народом, про досвід його освоєння, який він набув за всю свою історію. І протягом становлення своєї історії, за багато століть, втрачаючи пам’ятки писемності та культури, кожен народ зберіг головний “пам’ятник” – свою мову.
Саме вона, рідна мова (материнська, народна) насамперед визначає саму побудову душі людини, формує дух народу, який потім уже може зазнавати найдивовижніших перетворень, зберігаючи, проте, дещо постійне (“передустаннє”). Формування духу відбувається шляхом випромінювання вищої сутності мови, її божественної сутності. “Дух народу, своєю чергою, втілюється не тільки в побутуванні розмовної мови, а й у звичаях, звичках, ритуалах, переказах, способі життя. За відсутності уречевленої “матеріальної” і живої поведінкової культури першим засобом трансляції духу народу стає мова. Більшість росіян живе не на селі, не в теремах і не в громадах, не святкує звичаїв предків – але розмовляє російською. Поки люди не розучилися говорити, мова має значення для духовного життя народу – вона акумулює ті функції, які раніше виконували няньки, дідки і бабки, звички і ритуали. Мова стає головним носієм духу народу, тому так актуально з’ясовувати її смисли”.
Юрій Нечипоренко, досліджуючи слово “слово”, виявив, що в давньоруській мові воно мало чотири значення: дар мови, сенс, повчання, письмо.
- Дар мови – у цьому значенні присутнє уявлення про божественну благодать і вдячність за щастя володіти словом.
- Сенс – (те саме значення, що й у грецького логос), “думка” походить від індоєвропейського meudh-, mudh- “прагнути, пристрасно хотіти”. Давньоруське “ідея, судження, намір”.
- Повчання – відзначимо давньо-індійське ucyati – “є звичним, підходящим”, “знаходить задоволення”.
- Письмо – “писати” означало “зображати будь-що шляхом вирізування або за допомогою фарб, розфарбовувати, робити різнобарвним, строкатим”.
Слово – це божественний дар, у слові є сенс, є повчання і промальовування (строкатість). Слово має релігійну, смислову, навчальну та художню іпостасі. Слово як молитва, слово як думка, як повчання і як жест складаються і зливаються в цілісне СЛОВО.
Ось яку потужну силу, підтримку, величезне багатство дає Бог людині за допомогою слова. Ні, не того слова, масу якого ми звично й недбало вимовляємо, не замислюючись над його змістом, на яке нанесено “культурним рівнем” багато зайвого й поверхневого. Істинне СЛОВО живе в бабусиних казках, у маминих колискових, дідусевих примовках і примовках, у народних піснях і народній мудрості. Саме це слово зберігає наше коріння, робить нас народом.
Нині народ, проживаючи в містах, вічно зайнятий і поспішає, робить гроші й кар’єру, діти, що витріщаються на реклами, відеокліпи, моторошні іноземні мультфільми, що приїжджають до бабусь тільки на вихідні, вже практично зовсім не чують, не відчувають рідного слова, і тому мало захищені традиційними оболонками (структурами) культури. Тими структурами, які відповідають за неодмінне виникнення народної душі. Сьогодні ми можемо непомітно зруйнувати своє коріння, забути свої витоки в гонитві за чужими ідеалами. Саме для того, щоб зберегти дух народу, “народну душу”, слід приділяти особливу увагу розвитку і вихованню дітей засобами народної педагогіки, особливо істинним рідним словом.
Добре, що в нас були бабусі чи дідусі, які співали нам колискових пісень, приговорювали дитячі потішки, примовки, приказки, розповідали казки, грали в різні ігри, коли батьки були на роботі. За допомогою живої народної мови, пронизаної глибокими різнорівневими смислами, ми змогли зберегти “народність” своєї душі, змогли налаштувати свою генетичну пам’ять на певну програму. Інша справа, наскільки ця програма може бути затребувана, реалізована. Людина може прожити все життя, володіючи певними можливостями, але, навіть не підозрюючи про них, оскільки на ці можливості немає запиту.
І нарешті, п’яте, що хотілося сказати про генетичну пам’ять і генетичну інформацію. Психолог Микола Подхватілін – викладач кафедри клінічної психології Університету Російської академії освіти, співробітник Державної академії інновацій, вивчаючи можливості особистості, яка перебуває у стані самозаглиблення (трансу), зауважує, що генетична інформація несе в собі певний енергетичний потенціал. Зокрема це підтверджується багатьма згадками про дивні битви в давні часи. Билинний Ілля Муромець, який бився сам із величезним ворожим військом, уособлює феномен давньослов’янських воїнів перетворювати свого супротивника на втечу ще до бою, а інколи й цілі армії. До речі Василь Ключевський описує, як Дем’ян Куденевич, який жив у Переславлі Руському в XII столітті, “зі слугою і п’ятьма молодцями виїжджав на ціле військо і звертав його до втечі, а один раз виїхав один, навіть вбраний по-домашньому, без шолома і панцира”. “Секрет” цього в тому, – пояснює Подхватілін, – що, виїжджаючи на поле битви, воїн-слов’янин відчував поруч із собою своїх предків, цілком реально відчував їхню підтримку, і відчуття цієї сили, яка стоїть за ним, поряд із ним, разом із ним, “зчитували” нападники – вони підсвідомо відчували себе вже переможеними й просто тікали з поля.
Енергопотенціал генної пам’яті також підтверджується медичною, психотерапевтичною практикою із застосуванням гіпнозу, аутотренінгу, а також медитативними практиками – у стані самозаглиблення, самоспоглядання.
Тобто, якщо в людини активізується генетична пам’ять, яка їй дісталася від пращурів, то – поки що незрозумілим для вчених чином – до неї переходять їхні сили.
Звичайно ж, усе вище сказане стосується генетичної пам’яті будь-якої людини, до якої б національності вона не належала. Генетична пам’ять, особливості національного менталітету притаманні кожному народу, і вони зумовлюють специфічні форми його духовної культури, народності його душі.
