У Львівській області, неподалік міста Миколаїв є дуже давня печера Прийма – стоянка неандертальців, відкрита не так давно. Вік її визначений ученими-дослідниками й становить близько 45 тисяч років. У ній було знайдено останки первісних людей та їхні знаряддя побуту. Незважаючи на досить тривалий час вивчення, остаточних результатів експертиз поки що немає, а інформація зі ЗМІ поки що не фундаментальна. Але фотографії цього місця дуже незвичайні і не схожі на ті печери, які ми бачили і в яких встигли побувати (що, звичайно ж, підігріло наш інтерес). Ми дізналися про неї кілька років тому і включали в плани відвідування місць Західної України кілька разів, але вона не змогла вплестися в наші маршрути. До минулого року. Як то кажуть: усьому свій час…
Пошук печери-гроту Прийма
Отже, опинившись заплановано у Львівській області і маючи на вибір два пункти маршруту, ми не змогли відмовити собі в задоволенні познайомитися з інтригуючою печерою. Трохи відходячи від теми скажемо, що два маршрути (які були на вибір) були в протилежних сторонах від основних планів, а ми трепетно ставимося до питання прибуття на місце ночівлі (особливо якщо це ночівля на природі), але було обрано… і один і другий! І про це ми ні краплі не пошкодували надалі, тому що нові пізнання приносять новий досвід…
Отже… Маючи з собою навігатор з координатами і покрокові інструкції мандрівників, які вже побували там, нам здавалося, що все простіше простого. Але це відчуття тривало до певного моменту, поки ми не заїхали в ліс. Їхали, виглядаючи подальший шлях і потрібну стежку з боків дороги в заростях, принагідно запитуючи в зустрічних про правильність напряму, все ж таки, відчули деякі сумніви. Начебто і зрозуміло нам відповідали на питання і направляли добре, але на ділі виявилося не так легко знайти потрібний поворот, вирубку, молодняк, стежку…
Зайняті цим захопливим пошуком, ми опинилися біля будиночка єгерів. Запитуючи про печеру, вкотре почули інформацію про те, що розташована вона практично поруч (напевно, це так, якщо порівнювати кілометраж їхнього щоденного обходу ділянок). І ось яка радісна новина! Місцевий лісник зголосився бути нашим провідником. Микола, незважаючи на швидку говірку (до львівської треба звикнути, а то до івано-франківської ми вже адаптувалися), дав зрозуміти, що йти недалеко і блукати не будемо (хоча без нього потрібну стежину самим було би знайти важкувато в перший раз). Попередив, що швидко йти не зможе, але, згодом виявилося, що рухався нарівні з нами (цікаво, а як за його мірками швидко тоді?). Отже, печера Прийма – рухаємося до мети!!!
Шлях до Прийми
Зарості молодого букового лісу, грибочки (виявляється, приготувавши по-особливому, навіть отруйні можна їсти, наприклад, псевдо-лисички), м’який килим листя під ногами, теплота осіннього дня і розповіді Миколи привідкрили нам історію тутешніх місць. Тут є безліч схронів і печер часів УПА, таємних стежок і затишних місць. Навіть подейкують, що всі печери мають між собою сполучення. Таємниці, таємниці, таємниці…
Пройшовши через зарості з ледве видимою стежкою, полого спустившись на дно ущелини і пройшовши ще трохи, ми опинилися біля досить крутого підйому до печери. І ось тут несподівана зустріч! Ні, не лісова німфа, а дівчина, яка бадьоро йде з Миколаєва (а це пішки не близько) в довколишнє село. Ось такі вони, місцеві жителі!
Піднімаємося недовго, більше плутаємо між буками, щоб не зісковзнути вниз по листю. І, нарешті, мету досягнуто… вражаюче і фантастичне видовище… крутіше за всі фотографій… може ми перенеслися на іншу планету? Вихід на невелике плато перед самим гротом відкриває всю незвичайну красу місця. Навіть хочеться відійти трохи далі майданчика або парити над прірвою, щоб побачити все більш цілісно, картинно. Колони, схожі на рештки кісток, арки, заглиблення, поверхи з переходами, сіро-молочний колір каміння, все це було раніше живим, а тепер завмерло, наче очікуючи чогось. У голові звучить щось із музики, здається, кельтське. Тут застиг час… відлуння…
Печера Прийма – “триповерхова”. Перший “поверх” – із невеликими та витіюватими заглибленнями. На другому є цікава печерка з розгалуженнями. За висотою не велика, на повний зріст не встанеш, можна просуватися тільки присівши. Та ще й підлога всіяна кам’яними “пеньками” з рівними спилами. Стеля також не рівна, а з перепадами висоти. Забравшись сюди за допомогою перевіреної технології Миколи, маємо змогу відчути на собі атмосферу сховища. Незважаючи на удавану невелику висоту розташування печерки, для підйому і спуску необхідна допомога. Залишившись тут, відчуваєш себе всередині якогось кокона або яйця, захищено. Виникає думка про те, що тут щось зароджувалося або виправлялося, або зцілювалося. Ти опиняєшся наодинці зі своїми знаннями, емоціями, баченнями, без впливу кого б то не було і чого б то не було ззовні. Тиша. Самість. І начебто гнітюча, але в той же самий час перевантажуюча, переполяризуюча…
Відео печери Прийма
На цьому ж другому поверсі також є “балкон-продовження” вздовж стіни, тільки без поручнів. Ним можна прогулятися, тренуючи вестибюлярний апарат, переступаючи через міні-ущелини або посидівши на краю, звісивши ніжки. Ви точно не залишитеся байдужими від цієї прогулянки…
Обійшовши комплекс-грот, піднімаємося на “дах”. Тут рівний майданчик із невеликим заглибленням у центрі, вставши в яке, ви отримаєте цікавий стан від висхідних енергетичних потоків, картинки, дії. Відчуття здіймання і легкості. Що ще? Хм… І нам цікаво, що ще ви відчуєте…)
Спустившись із “даху” в інший бік (якщо стояти до гроту обличчям, то це лівий бік), бачимо напівзасипану багаторічним листям печеру. Досить широку й невисоку. За словами Миколи, вона має розгалуження і, цілком можливо, має з’єднання з сусідніми печерами, схованками і схронами, яких, як ми писали вище, тут дуже багато…
Під час взаємодії з місцем постійно спливають картини, наче спалахи крізь часи й простори – величезні буки були тут споконвіку і щось яскраве в один момент знищило їх… Згодом тут виростає новий ліс… Зверху, на відкритому потоці над основним гротом відчувається і бачиться яскраве світло, хранителі поруч, дають змогу відчути мандрівникові, що вийшов на свій подвиг, вогонь-вогню, голос вимовляння, тишу мовчання… Ця таємна, загадкова, Марська, але водночас яскрава, барвиста енергія тиші, Великої порожнечі, огортаючи все твоє тіло, проникає дедалі глибше всередину, залишаючи незабутній слід руху життів, епох, таїнств, битв, наче проявлений Сварог, що оживляє Явь і не припиняє обертати колеса буття.
Внизу під самим гротом видніються тунелі, тунелі, лабіринти, провали… немов залізниця з підземними поїздами, на яких казкові істоти-гноми перевозять видобуту руду все глибше і глибше. Метри, кілометри, десятки кілометрів. Куди вони ведуть, хто ними користувався в стародавні часи, і чи користується зараз???? Питання, питання… Чуються відповіді Хранителів, але багато чого знати не можна… поки що не можна. Усе попереду. Попереду ще довге життя, нові стани, осяяння, які так і норовлять увірватися в зім’ятувану смутком і тугою Душу… у Душу, загрузлу в проблемах, метушнях і турботах зовнішнього світу. І ми всі вчимося бути тихими спостерігачами, від вічності. І на нас чекають великі відкриття, і, звичайно ж, нові таємниці.
Тут добре б залишитися на ніч. Нічне життя проявлене у всіх барвах, наскільки це можливо. Тут Навій світ бере своє після заходу сонця, і прокидається той світ, що його ми можемо бачити лише в мріях, фантазіях і осяяннях, вважаючи їх казкою, плодом своєї чи чужої уяви. Тут же це можна споглядати на Яву, в особливий час, коли заломлюється простір-час, і відкривається вікно Душі…
Але ось, добіг кінця наш час знайомства і час вирушати до нових відкриттів. Дорогою назад розуміємо, що пройдена відстань не маленька, але втоми немає. Нові враження завжди нівелюють фізичні реакції. Вдячні за зустріч і допомогу нашому провіднику та ліснику Миколі. Сподіваємося на нову зустріч у році, що вже настав.
А ми продовжуємо наш шлях. Шлях відкриттів, пізнань нашого прекрасного краю; осяянь, нових вражень і станів, знайомств з історією та цікавими людьми…
Будемо раді бачити Вас у нашій команді! До нових зустрічей і статей!
