Кожен етап наших подорожей завжди містить у собі родзинку. Чи то переїзд з місця на місце, чи то піші переходи, чи то проведення розвідки-пошуку, чи то збори, чи то відпочинок, чи то приготування трапези, чи то практики. Суша, високогір’я, каньйони, водойми – все це розділи Книги під назвою Життя. І нам цікаво відкривати як нові сторінки, так і перечитувати вже знайомі (тим паче що знайомі сторінки завжди мають щось новеньке для усвідомлення та розвитку). І цього разу на нас чекала… Печера Атлантида…
Цього разу ми вирушили вивчати новий розділ книги на Хмельниччину, у село Завалля. Там розташована печера Атлантида. Крім інтригуючої назви тут на нас чекало безліч сюрпризів, які нікого не залишили байдужим. У спелеотаборі ми переодяглися в спеціальні костюми, ліхтарики на голову, взулися в гумові чоботи, і, отримавши чимало задоволення від свого вигляду, вирушили в дорогу. Спелеологи, як ми встигли вже помітити, люди з гумором (і гумор у них буває на межі фолу). Це не дивно, адже потрапляючи у світ без сонця, вітру, без прив’язки до сторін світу і напрямків – це почуття не тільки допомагає, а й рятує. Підсумовуючи, можемо з упевненістю сказати, що наш провідник був гумористичним, прикольним і веселим молодим чоловіком.
Трохи пройшовши сільською дорогою, ми починаємо підніматися на височину. Вхід до печери знаходиться на її вершині, у скелі, на висоті приблизно 7-ми метрів. Піднятися до входу потрібно за допомогою скоб. Вузький прохід – межа світу Явного і Нав’єго…
Тут інше повітря, інші відчуття. Цікаво й таємниче. На початку екскурсії наш провідник для кращого перемикання свідомості, адаптації до печери запропонував вимкнути ліхтарики і побути в абсолютній темряві й тиші. Це так зване входження в резонанс із навколишніми енергіями для кожного з нас було “забарвлене” своїми реакціями. Комусь було важливо почути дихання (своє і когось поруч), комусь триматися за руки, комусь відчути себе частиною світу темряви й тиші, а комусь здалося, що печера сповнена ніжного танцю різнокольорових променів. І танець цей наповнює трепетом і радістю весь простір навколо і тебе самого…
Увімкнувши, нарешті, світло, ми зрозуміли, що вже трохи інакші, та й довкола все теж має інакший вигляд (робота фізики). Рухаємося за маршрутом…
Печера Атлантида має кілька рівнів проходження для відвідувачів (залежно від їхньої підготовки). Від ознайомчого до професійного. Але навіть наш рівень (легкий ознайомчий, бо в команді була малеча-дошкільнятка) був час від часу доволі делікатним для нервової системи. Уявіть, навколо гіпсові стіни, склепіння стелі, підлога, наче хребет доісторичної рептилії (як у печері Кришталевій), переходи, лабіринти, малюнки, примарні барельєфи підземних мешканців, гроти неймовірної краси та кольорової гами. Назви підземних залів теж досить незвичні: Радість, Ніжність, Кришталевий, Сум, Зал Медитацій, Олімпійський, Пам’яті, арка Бажань… До речі, світлом печера оснащена, але його не використовують, бо відчуття у відвідувачів тоді будуть не такими природними і справжніми (як у першопрохідців)…
Переходи, спуски, підйоми. Ми навіть проходимо своєрідний ритуал – присягу печері Атлантида на вірність і збереження її в чистоті. А після присяги, просуваючись далі, помічаємо чудесного підземного жителя – сплячого кажана (вперше так близько!). Він дрімає, зачепившись лапками за стелю і має такий милий вигляд, що ми сповнюємося трепетом благоговіння. А ще ця печера цвіте гіпсовими квітами і кристалами надзвичайних кавових відтінків. Нам сподобався підземний концертний зал (він же – зал для табору). Наступного разу плануємо залишитися тут на нічліг і порадувати себе живим музикуванням, послухати казки печери, її тишу.
А найбільший сюрприз – враження на нас чекав попереду! Це прохід, що має назву Тухес і, як не дивно, пов’язаний з Америкою. Тут ми по-справжньому відчули себе спелеологами, бо справжні спелеологи не ходять, а повзають, не просто повзають, а по вузьких проходах і по – пластунськи. Ось де справжня перевірка на витримку і силу духу! Відштовхуватися можна тільки носками чобіт, трохи допомагаючи долонями, а попереду видно тільки чоботи товариша… Тиша… Світло свого ліхтарика…і невідомість (скільки метрів до поверхні, скільки попереду?). Це справжня перемога над собою. І ці нові враження залишаться з нами назавжди! До речі, зворотний шлях такий же самий…тобто ми двічі перемогли самих себе. А наша наймолодша учасниця команди виявилася особливою молодчинкою!
Наостанок знайомимося з невеличким печерним озерцем – кришталевим, холодним, смачним, чистим – вмиваємося й освіжаємося. Ну і звісно, після вмивання, нас посвятили у спелеологи за допомогою печерної чарівної глини (і чому озерце не перед виходом?)…
Вітаємо нас з виходом на світ Божий. Дякуємо підземному світу за гостинність. Тепер ми багатші, сміливіші, згуртованіші. Разом ми – сила!
Приєднуйтесь до нас за новими враженнями!
