Лукомор’я – забута земля і стародавнє царство, позначене на географічних картах Меркатора, Кантеллі, Гондіуса. У своїх “Записках про Московію” Сигізмунд Герберштейн каже, що Лукомор’я розташоване в горах, поруч із річкою Об’ю, закрут якої й утворює Лукомор’я. Населяли його древні народи – самоїди і тартари.
Хто в Лукомор’ї живе?
Французький мандрівник Мандевіль, який побував у Сибіру в XV столітті, розповідаючи про народи і племена, що живуть у верхів’ях Обі і далі на схід, згадує про культ, який існує там, об’єктами поклоніння в якому були червоний прапор і образ сонця.
Трохи пізніше, у XVII столітті, у верхів’ях Обі побував Герберштейн і повідомив у своїх дорожніх нотатках про плем’я песиголовців, відомих у Європі лише за легендами, а тут жили в реальності.
Втім, не будемо забувати про одвічну пристрасть європейців демонізувати нашу країну. Не уникнув цього і знаменитий мислитель – традиціоналіст XX століття Рене Генон, так улюблений нашими конспірологами. Посилаючись на своїх таємних інформаторів, Генон вказує на басейн Обі як на місце розташування однієї з семи веж Сатани, додаючи, що “річка Обь географічно є такою формою, яка служить опорою постійної активності для певної категорії демонів”. І мову він веде саме про гирло Обі – тобто про ту територію, яка на середньовічних європейських картах позначена як Lucomorye.
Однак сама назва Лукомор’я (так за старих часів називали морську луку, затоку, бухту, будь-який закрут – тобто вигнуту, як лук, кромку морського берега) підказує: ні, закрут Обі лише зберігає пам’ять про закрут морський – адже Лукомор’ям, а не Лукоріччям назвали ту землю!
Золоте яблуко сонця
Про опівнічне царство, де сонце зникає на півроку, а люди засинають, щоб прокинутися з його поверненням, кажуть і найдавніші книжки людства – Рігведа та Авеста.
Прабатьківщина стародавніх аріїв, згідно з цими священними текстами, на півроку занурюється в полярну ніч, сонце зникає за горизонтом. А воскресаючи навесні, обходить Землю колами по горизонту. “Там знаходяться обертання Сонця”, – говорить Юмер про гіперборейський острів, розташований “по той бік Огігії”. Але таке обертання Сонця можливо спостерігати тільки на Північному полюсі, та ще в російських казках, де є образ сонця – золотого яблука. Пам’ятаєте? Срібне блюдечко, по якому котиться золоте яблучко, а на блюдечку і гір висота, і небес краса, і всі чудеса піднебесні…
Загадки крайньої півночі
На легендарній карті (Герарда Меркатора (1569 р.) на місці Північного полюса зображено невідомий материк із горою посередині, розділений хрестоподібно чотирма річками. Цікаво, але схожу картину можна побачити і на архієрейських орлецах, що вживаються в Російській православній церкві для служби архієреїв і в особливих випадках.
Карта Меркатора
Але повернемося до карти Меркатора. Зроблений на ній напис повідомляє, що карта північного материка заснована на свідченнях лицарів короля Артура, а також мандрівників XIV століття. То що ж, за часів раннього Середньовіччя в Арктиці не було льодів?! Виявляється, мандрівники досягли полярних меж за допомогою магії – це пояснення Меркатора ясності, звичайно, не додає.
Однак численні дослідження, засновані на зіставленні карти Меркатора з сучасними географічними реаліями Скандинавії, Кольського півострова, Карелії, не дозволяють називати карту середньовічного вченого продуктом фантазії.
Примітною є і згадка про лицарів короля Артура – отже, дороги шукачів Грааля привели їх до Гіпербореї? Утім, відповісти на це запитання так само непросто, як і на те, чому Руслан вирушив із Києва на пошуки Людмили “на далеку північ”, до того ж після того, як дізнався, що викрадач його нареченої – чаклун Чорномор (саме ім’я якого недвозначно адресує на південь, до Чорного моря). Спокусам відьом і русалок Пушкін приділяє зовсім мало місця, головною пригодою в дорозі на “далеку північ” можна назвати суперечку і бій з відрубаною головою брата Чорномора, яка жива й розмовляє. Такий самий сюжет відомий із поеми Торквато Тассо “Визволений Єрусалим”, де хрестоносець сперечається з відрубаною, але живою і балакучою головою сарацина (цю поему називають “Іліадою хрестових походів”).
Як відомо, війни ці велися за Єрусалим і Гроб господній. Але ось дивно: один із героїв цих походів, який здобув собі славу рятівника християнства, паладин Карла Великого – Ог’єр Датський, потрапляє в кінцевому підсумку на Аваллон – так говорить легенда. Але Аваллон – це центр гіперборейської традиції, центр аполлонічного сонячного культу, де росте Древо Центру. Коротко кажучи, той самий дуб біля Лукомор’я! У традиції Заходу Аваллон нерідко ототожнюється з царством пресвітера Іоанна (прихований від людей земний рай в уявленні Середньовіччя).
